Історія 36. Підкорення спортивного Олімпу

Та я не хотіла обмежувати сина лише навчанням. Потрібні були й інші інтереси. А ще необхідно було підтримувати здоров’я, адже стрес під час “зубріння” уроків негативно впливав на його загальний стан. 

Звісно ж, моя дитина продовжувала ходити на плавання. Хоча мушу зазначити, що наш тренер був не дуже зацікавлений у розвитку здібностей дітей. Натомість він проводив більшість заняття, ходячи бортиком басейну, робив якісь недолугі зауваження та зітхав, коли у когось щось не виходило. Здавалося, його метою було аж ніяк не виховання майбутніх чемпіонів  – він лише прагнув навчити дітей триматися на воді й, за можливості, не потонути.

До того ж, син постійно хворів після цих водних процедур, адже під час занять наковтувався хлорованої води. Чому? А все через те, що плавав з відкритим ротом. Так, так, саме з відкритим ротом, бо його ніхто не навчив, що його у басейні, як і у будь-якій водоймі, потрібно закривати. Де був в цей час тренер і чому не слідкував за моєю дитиною – сказати важко. Мабуть, вирішив, що це такий новий стиль плавання у його підопічного і не став виправляти.

З пінг-понгом справи були не кращі. Вчитель навіть не намагався продемонструвати якісь прийоми чи допомогти засвоїти тактику гри. Просто на першому занятті показав, як тримати ракетку і як відбивати кульку. На цьому “навчання пінг-понгу” закінчилося. Решту року цей дивовижний педагог навіть не підходив до тенісного столу, зауважень теж не робив. Будь який інтерес до процесу був повністю відсутній, як у нього, так і в дітей, які відвідували гурток.

Та я була впертою і, попри всі резонні аргументи сина, змушувала його продовжувати займатися і плаванням, і пінг-понгом. До цього “набору” додалися ще й заняття з бразильського джиу-джитсу – бойового мистецтва, в основі якого лежить система самозахисту. На цих заняттях вчили, що фізична сила – не головне, а правильна бойова техніка та точний розрахунок дозволяють слабшій людині успішно протистояти навіть потужному здорованю. І це не могло не радувати мене, як маму хлопчика, який вже потроху починав не дуже приємне знайомство зі шкільними хуліганами.

Зала для джиу-джитсу була неподалік від нашого дому, але тренування закінчувалися пізно, тому мені доводилося щоразу ходити туди разом із сином. На початку нам все подобалося. Уважний та веселий тренер-бразилець Рікардо, невелика група з трьох-чотирьох учнів, простора зала і новеньке кімоно, спеціально куплене для занять. Усі прийоми пояснювалися та пропрацьовувалися у парах, Рікардо пояснював філософію цього мистецтва, намагався приділити увагу всім і кожному та був сповнений невичерпного оптимізму, який передавався і його учням.

Все змінилося якось одномоментно. І точкою відліку стала поїздка тренера на батьківщину, де він нарешті отримав свій заслужений чорний пояс. Після цього все пішло “не за планом”. Для того, щоб ліцензувати свою діяльність в Португалії, йому потрібно було дочекатися з Бразилії офіційного підтвердження нового спортивного статуса, а це займало час. Довелося перевести поки що групу на інший вид занять, який Рікардо міг проводити легально – капуейру, таке собі бойове мистецтво танцю. І все б нічого. Але групи з джиу-джитсу та капуейру тепер об’єднали, тож народу стало багато, а толку мало.

Рікардо тепер більше часу приділяв старшим учням, вік яких коливався від тридцяти до сорока років. А діти залишилися сам-на-сам з труднощами ведення боротьби та взагалі будь-якого розуміння, що відбувається. Оскільки я під час тренування сиділа не в спортивному залі, а з ноутбуком в місцевому кафе, працюючи над своїми книгами, дізналася про цю трансформацію гуртка не одразу. Лише коли син прийшов з болем у руці, бо на нього впав під час спарингу вдвічі більший за нього хлопець, я забила на сполох. Виявилося, що тренер просто не дивився за дітьми, воліючи теревенити зі своїми однолітками про омріяний чорний пояс, яким усе ніяк не міг натішитися. Після цього моя дитина втратила будь-яке натхнення ходити на заняття, і ми пішли, не оглядаючись. 

Фінал виявився цілком закономірним – незабаром школа закрилася. Старша група розгубила залишки мотивації, а діти просто розійшлися, так і не дочекавшись від тренера належної уваги. Що посієш, як то кажуть, те й пожнеш. Рікардо зробив свою ставку не на тих і в результаті програв. А ми почали робити щоденну зарядку вдома, кататися на велосипеді та роликах і готуватися до змін, які на нас лише чекали…