П’ятий та шостий класи стали для мого сина справжнім випробуванням. У школі надто часто спрацьовував ефект першого враження: якщо воно чомусь виявлялося упереджено негативним, учителі потім просто по інерції занижували оцінки, навіть без жодних на те причин. Мені мимоволі згадалися мої буремні студентські роки й мамина порада про важливість успішного старту. «Вчися добре з першого ж семестру, – казала вона тоді. – Спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка працює на тебе!»
Так і у випадку з моїм сином мамині слова стали пророчими. Поки він адаптовувався до великої кількості предметів, звикав до вимог різних вчителів і намагався відшукати власне «я» в цьому хаосі, педагоги вже склали про нього остаточне враження, заочно визначивши рівень його майбутніх успіхів. Процес адаптації пройшов місяця через три, однак, наслідки ми розгрібали два роки. Багато хто з вчителів вважав мого сина занадто волелюбним, самостійним та безпосереднім. Він міг не погоджуватися з твердженнями та висловлювати власну думку без страху осудження, бо такою була практика у спілкуванні вдома. Та дім і школа – дві різні речі.
Шкільній системі значно простіше виховувати дітей «колективом» і пригнічувати будь-який прояв індивідуальності – так легше тримати дисципліну й керувати навчальним процесом. А те, що під цим тиском унікальні таланти дитини згасали або перетворювалися на щось бунтарське й «негативне», мало кого хвилювало. Розмови з класним керівником теж не діяли. Вона теж своє враження про мого сина вже склала. Все загострилося через конфлікт з учителем праці. До речі, цей предмет кардинально відрізнявся від українського аналога. За програмою діти на цих уроках мали створювати творчі проєкти, за можливістю зроблені з перероблених матеріалів вторинної сировини. Та у нашого “педагога” був власний підхід до навчання. Замість цікавої подачі та зразків чергового завдання, він натомість приділяв більше часу виховному моменту. Оскільки ДЕЯКІ учні часто його не слухалися, він змушував УСІХ БЕЗ ВИНЯТКУ ДІТЕЙ списувати сторінки робочого зошита правилами поводження у класі. І не одну чи дві, а десять чи двадцять сторінок. Ну хіба не португальська версія покарання Барта у “Сімпсонах”? Але Барт хоча б був винен, а тут…
Коли ж я та ще кілька обурених батьків передали цьому «шановному» записки з вимогою припинити безглузду писанину й нарешті зайнятися прямими обов’язками, добродій знайшов суто педагогічний вихід. Він просто вліпив нашим дітям по двійці у проміжному оцінюванні. Коли ми з чоловіком звернулися до класної керівнички з проханням поговорити з колегою, вона лише розвела руками. Мовляв, у цього «вчителя року» немає вільного часу на подібні дрібниці. Отака от залізна кругова порука.
Можна було й далі битися головою об стіну, намагаючись комусь щось довести, але ми вирішили змінити тактику. Нашою метою стало створення настільки бездоганних проєктів, щоб у разі чергової заниженої оцінки можна було сміливо йти навпростець до директора й вимагати пояснень. До цієї місії ми з сином підійшли з усією серйозністю: накупили матеріалів, озброїлися ідеями з Pinterest і взялися за роботу. І, о диво! Оцінки поповзли вгору самі собою. Роботи мого сина об'єктивно були найкращими в класі, тож якби вчитель спробував занизити бал, це викликало б занадто багато незручних запитань і обурення. Наш горе-педагог капітулював. А шостий клас син закінчив із заслуженою «п’ятіркою» з праці.
Схожа ситуація була і з інших предметів. Мій син старався довести усім, а в першу чергу собі, що він вартий справедливого оцінювання, поваги та права бути почутим. Зрештою, більшість оцінок перетворилася на впевнене «відмінно». Хоча кілька особливо принципових «педагогів» із чистої упертості таки вліпили «четвірки». Менше з тим, ми не збиралися опускати руки й затято продовжували свій штурм навчального Олімпу.
І от коли у сьомому класі змінився абсолютно весь викладацький склад – що, до слова, є звичною практикою для португальських шкіл, – мій син нарешті зміг видихнути з полегшенням. Цього разу перше враження виявилося бездоганним, і оновлена репутація нарешті почала працювати на нього, а не проти нього. Для багатьох нових учителів він швидко став улюбленцем. Бездоганно охайні зошити, завжди виконані домашні завдання та жива, природна допитливість робили свою справу: його влучні й логічні запитання на уроках щиро тішили педагогів. Як результат, перший семестр сьомого класу син закінчив майже на «відмінно». Та найголовніше – моя дитина нарешті почала отримувати від навчання справжнє, щире задоволення.