Історія 31. Перший раз у п'ятий клас

Коли мій син нарешті героїчно закінчив початкову школу, першою наївною думкою в моїй голові було тріумфальне: "Ну все! Тепер ми вже по-дорослому повчимося!". Якби ж я тоді знала, яке незабутнє випробування готує португальська середня освіта для моєї і без того розхитаної емігрантської психіки, я б так необачно не раділа. 

Почнімо з того, що перше вересня тут позбавлене будь-якого сакрального, трепетного значення, до якого ми звикли з дитинства. Тут немає білих бантів, зворушливих першачків із гладіолусами та пафосних лінійок. Це взагалі не День знань і навіть не день початку занять. Скажу більше – за португальським містичним календарем це навіть не початок осені! Так-так, вам не почулося. Осінь у цих океанічних широтах офіційно настає лише двадцять першого вересня. Тому шкільні двері на початку місяця зачинені наглухо, а дата першого дзвоника щороку хаотично коливається між тринадцятим та сімнадцятим числами. Саме тоді, коли вчителі, діти та їхні батьки нарешті стають морально готові перервати свій затяжний літній анабіоз.

Того року наші навчальні будні стартували шістнадцятого вересня, у п’ятницю. "У п’ятницю? – обґрунтовано здивуєтеся ви. – А який у цьому сенс?". У випадку мого новоспеченого п’ятикласника логіка хоча б трішки була присутньою. Цей день відвели виключно на знайомство з новим класним керівником та заплутаними лабіринтами великої школи. Адже більшість державних закладів у Португалії мають абсолютно автономні будівлі для початкових, середніх та старших класів. Але навіщо було смикати в п’ятницю решту учнів? Тут логіка португальського міносвіти виходить з чату, бо навіщо шестикласникам чи дев’ятикласникам знову з кимось знайомитися в п’ятницю – велика таємниця.

Проте першим справжнім хуком справа для мене стали батьківські збори. Їх провели акурат за день до початку занять, п’ятнадцятого вересня. Не першого, не сьомого – п’ятнадцятого! На цій доленосній зустрічі батькам мали видати детальний інструктаж щодо закупівлі канцелярії. Тобто на все про все мені давалися лише одні вихідні. “Чого ж так пізно?” – звучало в моїй голові питання. Але подібні дрібниці шкільну адміністрацію абсолютно не турбували.

Наша класна керівниця, яка за сумісництвом виявилася вчителькою фізкультури, видала всі вказівки максимально поверхнево. Ця жвава пані років п’ятдесяти у простій кофтині та джинсах не стала навантажувати нас тонкощами шкільного буття. Після швидкого знайомства та заповнення паперових анкет про дитячі алергії, хронічні хвороби й особливості харчування, вона бадьоро перейшла до оголошення списку речей, які вже в понеділок мали лежати в наплічнику.

Що ж мало прикрашати нутрощі портфеля мого п’ятикласника? Стандартний набір: підручники, спеціальні робочі зошити з друкованою основою, звичайні зошити та вагомий оберемок приладдя. З книгами, на щастя, все вирішилося цивілізовано – тут держава турбується про гаманці батьків. Щоліта на електронну пошту приходить заповітний ваучер із переліком літератури, яку за цим кодом абсолютно безкоштовно видають у будь-якому ліцензованому магазині канцтоварів за умови попереднього замовлення. Книги, які випадково не увійшли до державного списку бенефітів, видає безпосередньо бібліотека школи, хоча вони зазвичай мають дещо втомлений вигляд. З друкованими робочими зошитами теж сталася приємна несподіванка – за них платив уже не Лісабон, а місцевий муніципалітет. На телефон приходило рятівне смс-повідомлення з кодом та фіксованою сумою, яку можна списати в тій же крамниці на зошити чи інші паперові дрібниці.

На цьому атракціон небаченої щедрості закривався. Самі канцтовари – а їх у п’ятому класі вимагали цілий вагон – батьки купували за власні кровні. Ціни на якісні фарби й циркулі в Португалії кусалися, наче дикі собаки, але вибору не було.

Втім, повернімося до зборів, де після фінансових розрахунків нам нарешті оголосили список предметів. Ось тут я вже нагострила вуха, бо після чотирьох базових дисциплін молодшої школи (португальська, математика, англійська та природознавство) новий розклад розрісся майже втричі. До нашого скромного списку раптово додалися: "Історія та географія Португалії", "Природничі науки", "Художня праця", "Музична освіта", "Візуальна освіта" (по-нашому – малювання), "Громадянська освіта", "Технологічна освіта" та, звісно ж, "Фізична культура". За бажанням раз на тиждень дитину можна було віддати ще й на поталу "Релігійному вихованню" – зрозуміло, строго католицького спрямування.

Додатково нам запропонували два спортивні гуртки на вибір: настільний теніс або плавання. Оскільки в басейн мій плавець уже й так ходив окремо, ми без зайвих вагань обрали пінг-понг. О, як гірко ми потім про це шкодували! Але цю епопею я опишу якось іншим разом. Трохи пізніше на горизонті з’явився безкоштовний факультатив із комп’ютерної грамотності, куди син записався з великою радістю, тим паче, що школа урочисто забезпечила його персональним ноутбуком.

Так-так, очі вас не обманули. Батьки, які не мали фінансової змоги купити дитині комп'ютер для навчання, на початку вересня просто залишали коротку заявку. І вже наприкінці жовтня учень отримував новенький, із запахом заводської пластмаси, ноутбук на весь період навчання.

Ви вже приготувалися заздрити португальським школярам і малювати в уяві освітній рай? Не поспішайте! Бо жодні безкоштовні гаджети та ваучери не здатні компенсувати специфічну якість тутешнього викладання. Недоліків у європейській системі стільки, що вистачить на цілу дисертацію. Звісно, все, що я скажу далі – це виключно мій суб’єктивний, вистражданий погляд інсайдера. Багато що залежить від конкретної школи й зірок на небі, але наш особистий досвід виявився вельми колоритним.