Історія 30. “Просунутий” Джордж, яблучні баталії та віртуальний марафон терпіння

Ну не могла я годинами всидіти вдома, абсолютно нічим не займаючись! Емігрантське шило в одному місці просто не дозволяло мені розслабитися. Тому, ледь переживши фінальні тести на курсах помічника бухгалтера, я дала собі аж три дні на «санаторний» відпочинок і знову гордо пішла навчатися. Цього разу мені твердо пообіцяли довести мої навички комп’ютерної грамотності до абсолютного ідеалу, та ще й на просунутому (Advanced) рівні. Пропозиція виглядала більш ніж обнадійливо: у програмі значилися складні матриці Excel, бази даних Access і навіть базові ази справжнього програмування. На додачу держава знову гарантувала щомісячну стипендію, яка приємно капала на рахунок залежно від кількості відвіданих занять. 

Ну як нормальна людина може відмовитися від такого діджитал-бонусу? Звичайно, я погодилася! Тим паче, суто логічно я розраховувала, що подібна сувора спеціальність привабить більше представників чоловічої статі, а це автоматично означало: мінімум дівочих кулуарних пліток та нудних балачок на абстрактні побутові теми. О, як наївно я мислила... Уже зовсім скоро португальська реальність з тріском розбила мої рожеві окуляри й довела протилежне. Але про цей віртуальний паноптикум варто розповідати поступово.

Наша викладачка Маріза – неймовірно приємна, інтелігентна й завжди щиро усміхнена жінка років сорока – виявилася одноосібним капітаном нашого невеликого діджиталізованого човна. Величезне полегшення: цього разу не довелося під час кожної зміни модуля заново проходити всі кола пекла з вимушеним «знайомством та презентацією себе». Ба більше, на першому уроці Маріза взагалі не змушувала нікого вивертати душу. Для такого переконаного інтроверта, як я, це стало справжнім благословенням. Єдине, що її цікавило – наш реальний попередній досвід роботи з технологіями та мовами коду. Ми швиденько пройшли короткий зрізовий тест, який допоміг викладачці тверезо оцінити рівень нашої «просунутості» та скоригувати навчальний план.

Окрім моєї скромної персони, жіночу половину групи представляли ще чотири грації. Двох із них я за весь час так жодного разу й не побачила в обличчя, адже свої веб-камери вони принципово тримали вимкненими. Також із нами вчилася молода й симпатична бразилійка Дебора та літня португальська пані Мануела, яка протягом двох місяців з якоюсь особливою впертістю називала ЕКСÉЛ — ÉКСЕЛЕМ. Щоразу, коли це її фірмове «Éксель» розривало динаміки, у мені прокидався маленький внутрішній філолог і починав тихо виходити з себе.

Чоловіче товариство виявилося вдвічі чисельнішим і колоритнішим. Тут був Тіто – такий собі юний рафінований інтелектуал, який періодично з розумним виглядом виправляв формули самої викладачки й постійно підкидав групі коротші та витонченіші варіанти вирішення задач. Були два суворі практикуючі айтішники, Пауло та Серджіо, до яких решта курсантів постійно зверталася по допомогу при будь-яких технічних збоях, зависаннях чи проблемах зі зв’язком. Поруч сидів хронічний балакун Жуао, якого я подумки охрестила «Чомучкою» – кількість безглуздих запитань, які вилітали з його рота щохвилини, перевищувала всі допустимі норми. Був і загадковий мовчун Діого, який не просто ніколи не вмикав камеру, а й мікрофон використовував раз на місяць у великі свята. Ну і, звісно, головна прикраса та візуальний «цвіт» нашої діджитал-команди – двоє пенсіонерів, Антоніо та Джордж. І якщо до першого дідуся у мене особливих претензій не було, то другий дуже швидко перетворився на ту саму яскраво-червону ганчірку, яка зводила мою нервову систему нанівець.

Проте почну таки з позитивного персонажа цієї історії. Антоніо був жвавим, неймовірно вихованим дідусем, якому вже давно перевалило за сімдесят. Він виявився єдиним серед нас власником пафосного комп’ютера з відкушеним яблуком на кришці. А MacOs, як відомо – це абсолютно інший всесвіт, де інтерфейс та гарячі клавіші програм суттєво відрізняються від стандартного Windows. Через це його нескінченні запитання до Марізи були цілком виправдані: все, що вона демонструвала на своєму екрані, кардинально не збігалося з картинкою, яку бачив цей чемний сивочолий джентльмен. У результаті ми регулярно всією групою зупинялися й дружно шукали якусь приховану функцію в надрах Apple-інтерфейсу, на що витрачали чимало дорогоцінного часу. Але треба віддати Антоніо належне: десь за місяць він настільки філігранно адаптувався, що навчився лускати ці проблеми самотужки. Чого, на превеликий жаль, не можна сказати про нашого пенсіонера номер два.

Джордж з’явився в моєму житті як уособлення закону Мерфі. Він примудрився запізнитися на наше найперше вступне заняття рівно на дві години. Наступні тридцять хвилин бідна Маріза в милі шукала його прізвище в офіційних реєстрах курсантів. І, що найсмішніше, так і не знайшла! Проте, проявивши суто португальську душевність, вона зв’язалася з керівництвом центру зайнятості, і чолов’ягу таки милостиво зарахували до нас. Як кажуть у культових американських фільмах: «BIG MISTAKE!» («ВЕЛИКА ПОМИЛКА!»).

Уже на другому уроці вся група замість вивчення алгоритмів три години займалася базовим налаштуванням його допотопного комп’ютера та пошуком елементарних програм, оскільки Джордж взагалі не тямив, куди треба тицяти мишкою. І ця людина прийшла на ПРОСУНУТИЙ курс комп’ютерних технологій! Далі наш навчальний процес перетворився на нескінченний, виснажливий марафон очікування. Джордж, замість того, щоб синхронно виконувати завдання слідом за викладачкою, просто впадав у ступор. Він міг хвилин п'ятнадцять гіпнотизувати монітор нерухомим поглядом, потім раптово очунював і починав гарячково «наздоганяти» потяг, що вже рушив. Але робив він це не мовчки, а вмикаючи мікрофон, перепитуючи кожен пройдений крок та коментуючи вголос абсолютно кожну свою дію. Від його специфічного, скрипучого й неприємного тембру голосу в мене вже на другому тижні почало нервово посмикуватися праве око.