Історія 29. “Олескі” та другий випускний

Мить, коли ти сидиш під розлогою тінню дерев на крихітному пластиковому стільчику, підписаному ім’ям твоєї дитини, і зі сльозами на очах спостерігаєш за врученням йому диплома про здобуття початкової освіти – незабутня…

Випускний… Вже другий у нашому житті, якщо рахувати зворушливе прощання з дитячим садочком, і вже другий тут, у неспішній Португалії. Цей момент зазвичай підсумовує цілий етап, змушуючи згадати кожен крок на довгій шкільній дистанції. 

Не можу сказати, що ці чотири роки навчання далися нам легко. Зовсім навпаки: щоденні домашні завдання часом нагадували витончену середньовічну екзекуцію – причому як для мене, так і для бідної дитини. Вправи самі по собі були ніби й не складні, але викладені чужою, іноземною мовою, що аж ніяк не додавало впевненості у правильності їх виконання. Пояснити ж синові, чому те чи те правило пишеться саме так, а не інакше, тією ж португальською мовою – це був взагалі вищий пілотаж іспанського (а в моєму випадку, португальського) сорому. Мої нерви регулярно не витримували. Іноді в кімнаті хотілося кидатися важкими підручниками, а іноді вони таки літали від стіни до стіни – ну немає у мене залізного педагогічного терпіння, що тут поробиш. Я могла накричати, а вже за хвилину гаряче обіймала заплакану дитину, гірко картаючи себе за нестриманість та абсолютну неспроможність спокійно донести свою думку. В усьому цьому хаосі мене щиро тішила лише одна деталь – відсутність у мене диплома про вищу освіту за спеціальністю «Вчитель початкових класів». Якби я мала такий фаховий папірець, я б собі подібну слабкість точно ніколи не пробачила.

З усіх цих чотирьох буремних академічних років майже два ми безвилазно просиділи вдома на дистанційці через нескінченні карантини пандемії. Думаю, цей домашній арешт і врятував мого сина від повного незнання предметів. Моя зібрана в кулак воля, глибокі медитації перед кожним уроком, беззаперечна любов до дитини та колосальне терпіння мого хлопчика перед моїми періодичними істериками зрештою привели нас до вдалих результатів: знання надійно засіли в його голові, а підсумкові оцінки стали виключно відмінними.

Наша класна керівниця, яка за три роки так і не спромоглася запам’ятати просте слов'янське ім’я Олексій, заслуговує на окремий, жирний абзац у цій шкільній хроніці. Я довго вагалася, чи варто взагалі писати про неї, але коли на офіційному врученні дипломів зі сцени знову прозвучало вже звичне, кострубате «Олескі!», я зрозуміла, що пройти повз цю колоритну педагогиню просто не маю права. Мабуть, якби я не мала власного викладацького бекграунду й не знала, як насправді мають проходити уроки та будуватися спілкування з учнями, я б не так гостро реагувала на її методи. Але це був не мій випадок. Тому ще з другого класу, коли ми змінили місце проживання й «попали» (у прямому і переносному сенсах) до шанованої професори Кармен, я чітко усвідомила: наше спокійне життя закінчилося.

Її тотальне небажання вдосконалювати власні методи навчання, «копнути глибше» чи бодай трохи заморочитися зі складними темами регулярно призводили до того, що діти взагалі не розуміли матеріал. Через це нам, нещасним батькам, доводилося годинами просиджувати вечори за дитячими підручниками, гарячково пригадуючи власні шкільні роки й паралельно випиваючи чергову дозу заспокійливого. Ба більше, прямий доступ до нашої вчительки був настільки жорстко обмеженим, що весь навчальний процес здавався позначеним суворим грифом «Секретно». 

Особистого номера телефону вона батькам принципово не давала, а коли виникала потреба зателефонувати самій, на екрані мобільного незмінно висвітлювалося холоднувате: «Невизначений номер». Листування електронною поштою теж перетворювалося на захопливий квест. На мій офіційний лист, надісланий, наприклад, об одинадцятій ранку, відповідь від неї завжди прилітала між першою та другою годинами ночі. І якщо я, не приведи Господи, забувала вимкнути на ніч звук на телефоні, то, раптово прокинувшись від гучного сповіщення, вже не могла заснути до самого світанку, подумки надсилаючи палкі «подяки» професорі Кармен. Втім, досить уже про нашу вчительку, бо ці два абзаци і так вийшли занадто розлогими. Краще я детально розповім вам про саму будівлю школи та місцевий персонал.

Оскільки в Португалії поняття «батьківський комітет» та нескінченні фінансові побори на євроремонт затишних класів відсутні як явище, відповідно, і всередині будівля похвалитися особливим шиком не могла. Класи були обладнані скромно: робочий проєктор, класична біла дошка та єдиний старенький комп’ютер на вчительському столі. Проте в кабінетах в кутку вишиковувалися зручні індивідуальні полички для книжок, кожна з яких була чітко підписана іменем учня. Там зберігалося абсолютно все необхідне для шкільного життя: від підручників і робочих зошитів до змінного одягу та дрібної канцелярії. Все ретельно марковане іменем дитини, тому речі майже ніколи не губилися. Майже, бо мій син таки умудрявся посіяти кілька ручок, пенал, кепку та запасну футболку. Творча особистість, як не крути…

Та корисності такої системи це не перекреслювало! Навпаки, саме завдяки індивідуальним поличкам зникала будь-яка потреба тягати за плечима величезний портфель-вбивцю. А разом із ним танула й загроза раннього дитячого сколіозу. Додому син приносив лише пару легких зошитів для виконання поточного домашнього завдання.

Саме візуальне обладнання класу, якщо чесно, виглядало не надто естетично: голі стіни без жодних шпалер та проста, навіть непобілена стеля – це зовсім не те, що наївно очікуєш побачити в європейській початковій школі. Та й грець із ним. По-перше, наша школа була розташована далеко за містом, можна сказати, у глибокій сільській місцевості, а по-друге, головне – це все ж таки якість знань, чи не так? До того ж були й позитивні архітектурні зрушення: яскравий фасад будівлі час від часу капітально ремонтували, причому цілковито за рахунок міської мерії.