Історія 29. “Олескі” та другий випускний

Мить, коли ти сидиш під розлогою тінню дерев на крихітному пластиковому стільчику, підписаному ім’ям твоєї дитини, і зі сльозами на очах спостерігаєш за врученням йому диплома про здобуття початкової освіти – незабутня…

Випускний… Вже другий у нашому житті, якщо рахувати зворушливе прощання з дитячим садочком, і вже другий тут, у  теплій розміреній Португалії. Такі моменти зазвичай підбивають підсумки цілого життєвого етапу, змушуючи озирнутися назад і згадати кожен крок, зроблений на цій довгій шкільній дистанції. 

Не можу сказати, що ці чотири роки навчання далися нам легко. Зовсім навпаки: щоденні домашні завдання часом нагадували витончену середньовічну екзекуцію – водночас як для мене, так і для бідної дитини. Вправи самі по собі були ніби й не складні, але викладені чужою, іноземною мовою, що аж ніяк не додавало впевненості у правильності їх виконання. Пояснити ж синові, чому те чи те правило діє саме так, а не інакше, та ще й португальською мовою – це був взагалі вищий пілотаж.  Мої нерви регулярно не витримували. Часом у мене виникало непереборне бажання запустити в стіну важким підручником, а часом вони таки літали кімнатою –  ну не нагородила мене природа залізним педагогічним терпінням, що тут вдієш. Я могла накричати, а вже за хвилину гаряче обіймала заплакану дитину, гірко картаючи себе за нестриманість. В усьому цьому хаосі гріла душу лише одна деталь  – відсутність у мене диплома про вищу освіту за спеціальністю "Вчитель початкових класів". Якби я мала такий фаховий папірець, я б собі подібну слабкість точно ніколи не пробачила.

З усіх цих чотирьох буремних академічних років майже два ми безвилазно просиділи вдома на дистанційці через нескінченні карантини. Парадоксально, але, думаю, саме цей тотальний "домашній арешт" і врятував мого сина від повного невігластва та незнання предметів. Моя зібрана в кулак воля, глибокі медитації перед кожним уроком, беззаперечна любов до дитини та його колосальне терпіння перед моїми періодичними істериками зрештою привели нас до омріяного тріумфу: знання надійно засіли в його голові, а підсумкові бали стали виключно найвищими ("Muito Bom"). 

Наша класна керівниця, яка за три роки так і не спромоглася запам’ятати просте слов'янське ім’я Олексій, заслуговує на окремий, жирний абзац у цій шкільній хроніці. Я довго вагалася, чи варто взагалі писати про неї, але коли на офіційному врученні дипломів зі сцени знову прозвучало вже звичне, кострубате "Олескі!", я зрозуміла, що пройти повз цю колоритну педагогиню просто не маю права. Мабуть, якби я не мала власного викладацького бекграунду й не знала, як насправді мають проходити уроки та будуватися спілкування з учнями, я б не так гостро реагувала на її методи. Але це був не мій випадок. Тому ще з другого класу, коли ми змінили місце проживання й "попали" (у прямому і переносному сенсах) до шанованої професОри Кармен, я чітко усвідомила: наше спокійне життя закінчилося.

Її тотальне небажання вдосконалювати власні методи навчання, "копнути глибше" чи бодай трохи заморочитися зі складними темами регулярно призводили до того, що діти взагалі не розуміли матеріал. Через це нам, нещасним батькам, доводилося годинами просиджувати вечори за дитячими підручниками, гарячково пригадуючи власні шкільні роки й паралельно випиваючи чергову дозу заспокійливого. Ба більше, прямий доступ до нашої вчительки був настільки жорстко обмеженим, що весь навчальний процес здавався позначеним суворим грифом "Секретно". 

Особистого номера телефону вона батькам принципово не давала, а коли виникала потреба зателефонувати самій, на екрані мобільного незмінно висвітлювалося холоднувате: "Невизначений номер". Листування електронною поштою теж перетворювалося на захопливий квест. На мій лист, надісланий, наприклад, об одинадцятій ранку, відповідь від неї завжди приходила між першою та другою годинами ночі. І якщо я, не приведи Господи, забувала вимкнути на ніч звук на телефоні, то, раптово прокинувшись від гучного сповіщення, вже не могла заснути до самого світанку, подумки надсилаючи палкі "подяки" професорі Кармен. Втім, досить уже про нашу вчительку, бо ці два абзаци і так вийшли занадто розлогими. Краще я детально розповім вам про саму будівлю школи та місцевий персонал.

Оскільки в Португалії поняття "батьківський комітет" та нескінченні фінансові побори на євроремонт затишних класів відсутні як явище, відповідно, і всередині будівля похвалитися особливим шиком не могла. Класи були обладнані скромно: робочий проєктор, біла дошка та єдиний старенький комп’ютер на вчительському столі. Проте в кабінетах вздовж стіни вишиковувалися зручні шафки з індивідуальними поличками для книжок, кожна з яких була чітко підписана іменем учня. Там зберігалося абсолютно все необхідне для навчання: від підручників і робочих зошитів до змінного одягу та дрібної канцелярії. Все ретельно марковане іменем дитини, тому речі майже ніколи не губилися. Майже, бо мій син таки умудрявся посіяти кілька ручок, пенал, кепку та запасну футболку. Творча особистість, як не крути…

Проте користі від такої системи це аж ніяк не зменшувало! Навпаки, саме завдяки індивідуальним поличкам зникала будь-яка потреба тягати за плечима величезний портфель-вбивцю. А разом із ним танула й загроза раннього дитячого сколіозу. Додому син приносив лише пару зошитів для виконання поточного домашнього завдання.

Візуальний інтер'єр класу, якщо бути відвертою, не надто тішив око естета: голі стіни без натяку на шпалери й проста, по-спартанськи непобілена стеля. Геть не та картинка, яку наївно малює уява, коли думаєш про європейську початкову школу!

У школі, звісно, була й власна їдальня, всередині якої я, як і решта батьків, так жодного разу й не побувала. Стороннім вхід туди був суворо заборонений внутрішньою політикою безпеки закладу. Проте на шкільних воротах щоранку можна було детально вивчити свіже меню на день, яке обов’язково включало в себе: гарячий суп, повноцінну основну страву з риби чи м’яса (або альтернативний вегетаріанський варіант), легкий десерт (переважно свіжі фрукти) та натуральний сік. Крім того, дітей двічі на день безкоштовно частували ланчами – невеличкими поживними перекусами зранку та одразу після занять. Зазвичай цей набір складався з пакетика молока або йогурту, свіжого хліба з маслом, сиром чи джемом, або фірмового сухого печива "Марія". І все це гастрономічне свято – абсолютно безкоштовно, за рахунок бюджету тієї самої мерії.