Історія 32. Емігрантські гойдалки та українізація у Порту

Адаптація за кордоном… О, це, мабуть, найперший і найболючіший дракон, який виростає на життєвому шляху кожного емігранта. Хтось із перших днів вмикає режим затятого супротиву цьому неминучому процесу, тому агресивно й усіляко заперечує все нове, невідоме й незрозуміле. Інші – навпаки, миттєво розчиняються в місцевому натовпі, намагаючись мімікрувати під пейзаж, не виділятися і без зайвої потреби взагалі не розкривати рота. Ну а комусь таки вдається намацати ту саму омріяну золоту середину – віртуозно балансувати між трепетним збереженням власного «Я» та поступовим, м'яким звиканням до іншої реальності. 

Мені завжди хотілося вірити, що я гордо належу до цього третього, найбільш адекватного типу експатів. Адже моє «опортугалення» не було раптовим чи насильницьким, але й заперечувати очевидний факт тектонічних змін у внутрішньому світовідчутті я теж не буду. 

Приїхавши в чужу, хоч і неймовірно приємну, сонячну країну, я, звісно, не змогла з першого подиху відчути себе як вдома. Горло стискало тотальне незнання мови, топографічний кретинізм на незнайомій місцевості та специфічний менталітет тутешніх жителів. Згодом, коли я навчилася цілком бігло лепетати португальською, попрацювала пліч-о-пліч з колоритними місцевими жителями та намотала не один десяток кілометрів у мандрівках цією дивовижною країною, у голові нарешті почав складатися чіткий пазл про все, що нас оточувало – від культури населення до його реального рівня життя. 

Найбільше моя щира «українська душа» на перших порах дико страждала від двох речей: хронічної відсутності поспіху в усьому та неможливості вільного пересування. Останній пункт, щоправда, стосувався здебільшого нашого першого емігрантського року, коли ми в німому заціпенінні чекали на легалізацію, а тому практично не залишали меж свого крихітного села, де життя, здавалося, зупинилося ще в минулому столітті. Ну і, звісно, сюди ж наклалася незабутня «епоха ковіду» з її залізобетонним принципом «і нехай весь світ зачекає». 

Коли ми нарешті вигризли свою першу пластикову резиденцію, а згодом успішно переїхали до великого міста, питання обмеження у просторі відпало саме собою. Натомість прийшли інші суворі реалії: грошей на мандрівки не було від слова «зовсім», а робота забирала весь вільний час. Думки про абстрактну свободу швидко відтіснили значно актуальніші побутові дилеми: що ми будемо їсти завтра і де, в біса, взяти кошти на оплату захмарної оренди й комунальних послуг? Лише за кілька років після переїзду фінансова ситуація більш-менш стабілізувалася, і ми за першої ліпшої нагоди почали збирати валізи й успішно відкривати для себе нові куточки країни. 

Щодо знаменитої португальської відсутності поспіху – про це взагалі можна складати багатотомні легенди. Головним неформальним слоганом цієї нації вже давно і заслужено став вираз: «Розслабся! Ти в Португалії!». Ніхто, нікуди й ні за яких обставин тут не поспішає. Я вже описувала в попередніх історіях, як цей всеохопний дзен руйнував наш процес легалізації та інші сфери життя. Але з часом я з подивом почала помічати, що й сама в деяких ситуаціях стаю значно спокійнішою, по-португальськи розслабленою. Хоча, ніде правди діти, іноді мій внутрішній «бунтарський дух» усе ще закипає від тутешнього анабіозу.

Загалом, протягом перших чотирьох років моє «опортугалення» просувалося цілком успішно. Я щиро зацікавилася місцевою музикою, почала купувати книги португальських авторів у оригіналі. Все частіше ловила себе на гострій потребі неспішного, медитативного смакування кави з круасаном на сонячній терасі улюбленої паштеларії. А запуск авторського блогу про особливості нашої еміграції дозволив мені з головою зануритися в соковиті деталі життя цієї європейської країни. Я вже було наївно подумала, що ідеально вписалася в тутешній ландшафт, а моя адаптація пройшла невимушено й на "відмінно".

Але страшне двадцять четверте лютого змусило з корнем вирвати цей дзен і безжально відмотати час назад. Жахливе, криваве слово «війна» наздогнало нас навіть за чотири тисячі кілометрів від епіцентру подій. Перелякані батьки та рідні, які залишилися на Батьківщині під ударами. Ракетні бомбардування нашого затишного містечка, де ми з чоловіком народилися, виросли й покохали одне одного. І ця душна, нестерпна повна безпорадність…

Саме в цей момент у нашій маленькій емігрантській квартирі відбувся колосальний переворот свідомості. Почалася стрімка, безкомпромісна й тотальна «українізація» всієї нашої родини.

По-перше, ми провели жорстку інформаційну зачистку: моментально відписалися від усього російського інформаційного шлаку. Натомість наш YouTube перейшов на виключно україномовний контент. Для мене стало справжнім відкриттям, що на моїй Батьківщині є просто неймовірна кількість крутих, інтелектуальних і шалено талановитих блогерів, що не могло не тішити душу. Навіть іноземні мультики та голлівудські фільми ми тепер шукали виключно в українській озвучці або дивилися мовою оригіналу. 

Почалася запекла внутрішня боротьба за чистоту мови – ми намагалися щосили викорінити наш звичний «черкаський суржик» у щоденних розмовах із родиною та друзями. Мій син став справжнім маленьким дипломатом: він почав виступати рідною та португальською мовами перед своїми місцевими однокласниками й школярами, щоб доносити правдиву інформацію про Україну та популяризувати нашу культуру.

Ну і, звісно, волонтерський рух, який закрутив мене у своєму вирі й подарував безліч дивовижних, патріотичних знайомств серед нашої міцної української діаспори в Португалії. А разом із цим прийшла просто безмежна, всеохопна гордість за свою країну. За наших титанів-воїнів. За нашу фантастичну культуру й тисячолітні традиції. За нашу драйвову музику та глибоку літературу. І це щире захоплення нацією по-справжньому вільних, незалежних і незламних людей залишиться зі мною назавжди.