Історія 28. Заробляти навчаючись: міф чи реальність?

Коли з моїми виснажливими платними курсами нарешті було покінчено, я опинилася на класичному емігрантському роздоріжжі, де переді мною постали три абсолютно різні дороги. Перший варіант пропонував тримісячне неоплачуване стажування у фірмі, яка з вірогідністю у дев'яносто відсотків просто вказала б мені на двері після закінчення терміну. Другий шлях кликав на пошуки роботи за щойно отриманою спеціальністю кадровика, яка, якщо бути до кінця чесною, вже не викликала в мені жодного творчого трепету. Ну і третій, найбільш заманливий варіант – оплачувані державою професійні курси при місцевому центрі зайнятості. 

Вибір для мене був більш ніж очевидним. Курси так курси! Не витрачаючи часу на зайві вагання, я написала офіційного листа координатору й уже за день отримала на електронну пошту солідний перелік навчальних програм на будь-який смак і колір. Весь цей величезний список португальці чітко ділили на категорії залежно від твоєї базової освіти. Якщо за твоїми плечима було лише дев’ять класів школи, держава пропонувала опанувати ремесло кухаря, кондитера, перукаря чи електрика. Власникам сертифікатів про повну дванадцятирічну шкільну освіту відкривався доступ до чистеньких офісних спеціальностей: помічника бухгалтера, того самого горезвісного працівника відділу кадрів, адміністратора чи портьє в готелі. А от для мене, як для людини з вищою університетською освітою, португальські горизонти розширювалися до неймовірних масштабів, починаючи від програмування й закінчуючи вивченням професійної іспанської чи французької мов.

Самі курси також гнучко ділилися на очні та дистанційні у форматі онлайн, а заняття можна було обрати або в ранкові, або у вечірні години. Кожна програма мала свій чітко прописаний хронометраж, тож навчання могло тривати як кілька тижнів, так і цілий рік. Проте найбільше мою прагматичну душу спокусила саме фінансова сторона цього державного атракціону. На відміну від мого попереднього, не надто вдалого досвіду, тут ти не віддаєш свої кровні євро, а навпаки – заробляєш на отриманні знань! Звісно, ця щомісячна сума є значно меншою навіть за скромну португальську мінімалку, але ж і гарувати на повну ставку не потрібно. Ти просто сидиш вдома, вчишся і стабільно отримуєш від 5 до 11,5 євро за кожен навчальний день. На хорошу каву зі смаколиком у найближчій кав'ярні цього в будь-якому разі вистачало з головою.

Уважно вивчивши весь цей освітній прейскурант, я вирішила не зраджувати обраному раніше курсу й доповнити свої знання адміністратора відділу кадрів суміжною, максимально практичною спеціальністю помічника бухгалтера, благо мій недавній інтенсивний досвід роботи в коледжі заклав для цього чудовий фундамент. Я швидко надіслала організаторам назву обраного курсу, скан-копію диплома та посвідчення особи й приготувалася до тривалого португальського очікування. На мій подив, відповідь прийшла блискавично. Уже за кілька днів я сиділа у віртуальній кімнаті на платформі Microsoft Teams, де з цікавістю знайомилася з новими однокурсниками, приглядалася до викладачів і готувалася знову з ентузіазмом гризти граніт науки.

Чим же кардинально відрізнялися безкоштовні державні курси від пафосних платних? По суті, лише фактом оплати. Крім того, мені майже одразу здалося, що наші нинішні державні педагоги були якось значно більше вмотивовані реально навчити нас чомусь корисному, ніж ті зірки з DoItBetter, яким ми щомісяця слухняно відраховували по 150 євро. Парадокс? Можливо. Але самі люди, які цього разу проходили зі мною цю емігрантську стежку знань, як і носії цих самих знань, виявилися набагато доброзичливішими, мудрішими та відкритішими до діалогу.

Нас передали в надійні й досвідчені руки чотирьох педагогів: двох жінок та двох чоловіків. Це був неймовірно колоритний та різношерстий ансамбль, де кожен мав свою унікальну методику викладання, специфічні особливості характеру та свій рівень комунікативної майстерності.

Сюзана, перша викладачка, з якою нас звела доля, з першої хвилини зуміла створити в нашій віртуальній аудиторії дивовижно теплу, майже сімейну атмосферу й миттєво стала для нас такою собі турботливою класною керівницею. Саме до неї ми бігли з усіма своїми технічними бідами, проблемами з документацією, організаційними питаннями чи затримками виплат. Неймовірно легка у спілкуванні, абсолютно позбавлена будь-яких викладацьких «заморочок» чи пихи, вона справляла найкраще враження з усього педагогічного складу. Її яскрава латиноамериканська зовнішність та щира, чарівна посмішка ідеально довершували образ сучасного вчителя. Сюзана викладала нам заплутані основи оподаткування, премудрості податкових декларацій та загальну систему бухгалтерського обліку. Звучить смертельно нудно? Насправді так воно і було. І якби не потужна природна харизма нашої викладачки, міцний і безтурботний сон на цих лекціях усім нам був би гарантований.

Наступний наш наставник, Нуно, з першого погляду прикував до екранів усі жіночі погляди нашої групи. Досить молодий, завжди щиро усміхнений, із довгим розкішним волоссям, типовою зовнішністю розслабленого хіпі та невичерпним позитивним поглядом на цей світ, він став справжнім улюбленцем аудиторії. Кумедний, з приголомшливим почуттям гумору та нескінченним запасом дотепних життєвих жартів, якими він майстерно підкріплював кожну суху теорему, Нуно дійсно примудрявся вкладати в наші голови найскладніший матеріал. Він навчав нас базовим азам сучасного ринку праці: від правильного складання конкурентного резюме до витончених психологічних технік успішного ведення співбесід. Крім того, завдяки йому ми дізналися, як екологічно й грамотно вибудовувати комунікацію з керівництвом, колегами чи підлеглими, щоб чітко донести свою думку й при цьому нікого випадково не образити. От на чиїх уроках точно нікому не хотілося спати, так це на заняттях нашого життєрадісного хіпі-гуру.