Історія 27. Тристоронній переклад, рух до кордону та прихисток у готелі

Двадцять четвертого лютого моє життя, як і життя мільйонів українців, безжально й безповоротно розкололося на «до» і «після». Я прокинулася о шостій ранку від різкого, тривожного дзвінка чоловіка. «Почалося…» — почула я його глухий голос у слухавці, і моє серце, здалося, на секунду просто перестало битися. Коханий гарячково продовжував щось говорити про атаковані аеродроми, про вибухи по всій території країни, а в моїй голові пульсувала лише одна єдина, налякана думка: «Чому ж мені досі не зателефонувала мама?»

Слухаючи чоловіка лише впіввуха, я судомно, тремтячими пальцями гортала месенджери. В одному з чатів нарешті натрапила на її коротке повідомлення: «У нас ввели воєнний стан». І жодного, геть жодного слова про бомбардування чи паніку. Усе стало зрозуміло без зайвих пояснень. Навіть опинившись у цьому жахливому пеклі, моя матуся понад усе намагалася вберегти свою дитину за кордоном від зайвих переживань. 

Потім почалися нескінченні, виснажливі дзвінки рідним в Україну, мої сльозливі умовляння кидати все, брати документи й терміново летіти до мене в Португалію, а далі – лише суцільний відчай, безсилля та гарячі сльози. На жаль, мій тато за законом не мав права перетнути кордон, а мої найрідніші дівчатка – матуся й бабуся – наввідріз відмовилися залишати його самого в такий час. Тому перші дні цієї катастрофи перетворилися на суцільне марево: телевізор у нашій квартирі не вимикався ні на мить, заспокійливі пилися замість чаю, а всі мої думки й молитви перебували в далекому, але такому рідному й затишному містечку Умань, де ми ще з минулого року так детально планували провести літні канікули сина.

За тиждень цього заціпеніння я чітко збагнула: якщо я негайно не вийду з дому й не почну щось робити, я просто збожеволію в цих чотирьох стінах. Потрібно було за будь-яку ціну відволіктися від стрічки новин. Хотілося бути корисною, діяти, проте я не знала, як саме. Першим рятівним дзвіночком став масштабний збір гуманітарної допомоги для переселенців, який організували португальські школи. Накупивши повні пакети їжі, підгузків, дитячих сумішей, а також спакувавши теплий одяг, пухнасті ковдри, іграшки для малечі та базові ліки, я зібрала три величезні клунки й наступного ж ранку віднесла їх до найближчого пункту збору. Проте внутрішній голос підказував, що це лише крихта в безкрайньому морі людського горя. Душа прагнула чогось значно глобальнішого, масштабнішого. Тоді я взялася шукати місцеві волонтерські осередки й зовсім випадково натрапила на великий центр допомоги в одному зі спальних районів нашого міста.

Уже наступного дня я швидким кроком підходила до великої будівлі семінарії, над якою гордо майорів наш рідний український прапор, а на подвір’ї десяток людей із жовто-блакитними стрічками на одязі жваво й голосно перемовлялися українською мовою. «Слава Україні! Я б хотіла вам допомогти!» – були моїми першими, несміливими словами. 

Мене прийняли з неймовірним теплом, одразу запросили всередину, і лише переступивши поріг, я по-справжньому збагнула, що таке абсолютна людська єдність. Українці та португальці, забувши про втому, пліч-о-пліч збирали коробки з «гуманітаркою», ретельно фасуючи кожну річ за категоріями. На великому столі біля входу лежали стоси стікерів, де трьома мовами – українською, англійською та португальською – було чітко виведено: «консерви», «дитяче харчування», «засоби гігієни», «одяг», «медикаменти». Тонни допомоги, яку небайдужі люди привозили на машинах нон-стоп, миттєво перебиралися десятками рук, пакувалися в коробки й міцно обмотувалися скотчем, на якому чорним маркером було розмашисто написано, куди саме має тримати курс горезвісний «русскій корабль». Зверху клеївся відповідний стікер, і весь цей величезний вантаж зносився до фур, які щовечора вирушали в далеку дорогу до кордону з Україною.

Саме тут, посеред своїх земляків та дивовижних, чуйних португальців, я нарешті знову відчула, що життя продовжується, попри весь жах. Я була на своєму місці. Я реально допомагала своїй країні, навіть перебуваючи за чотири тисячі кілометрів від її залитого вогнем кордону. Там я знайшла нових близьких друзів і вкотре переконалася, що світ сповнений неймовірних людей. Цей тиждень пролетів як один день. А потім нас приголомшили новиною: приміщення семінарії терміново віддають під ночівлю для перших хвиль тимчасових переселенців, а відправкою великих вантажів відтепер централізовано займатиметься безпосередньо муніципалітет міста. Усередині все стислося від прикрості: я ж бо тільки-но почала відчувати себе потрібною, тільки-но змогла хоч трохи заспокоїти свої розхитані нерви.

Усе ж я вирішила не опускати рук, залишила свої контакти організаторам на будь-який екстрений випадок і повернулася до своєї буденної рутини. І, о диво, всесвіт знову відгукнувся. Невдовзі мені зателефонували й попросили терміново допомогти з перекладом для новоприбулих біженців. Цілу групу втомлених жінок та дітей щоночі привезли евакуаційним автобусом до місцевого готелю, де вони змогли перепочити, а вже зранку до них мали завітати представники соціального захисту та лікарі для проведення медогляду, первинного оформлення документів та подальшого розселення по родинах небайдужих португальців. 

Я без вагань погодилася і вже наступного ранку була на місці, спілкуючись зі своїми землячками. Я з усіх сил намагалася заспокоїти їх, запевняла, що тут вони в повній безпеці й їм обов'язково допоможуть, а сама зі сльозами на очах слухала їхні моторошні історії про підвали й обстріли. Пам’ятаю, в моїй голові безупинно крутилася одна й та сама дика думка: «Невже такі жахи взагалі можливі у двадцять першому столітті? Хіба таке може відбуватися в реальності?». Що ж, виявилося, що в нашому крихкому світі можливо все.