Історія 25. Кадри вирішують все?

Після гіркого й виснажливого досвіду праці на «наших» роботодавців, де мені замість кар’єри влаштували справжню психологічну м’ясорубку, я твердо вирішила: з мене поки що досить цієї забійної робочої метушні. Я дала собі офіційний дозвіл на перепочинок, спокійне відновлення та сортування думок. Протягом цього ледачого періоду я переглянула сотні оголошень про офісні вакансії в Порту, які, як мені здавалося, були мені цілком до снаги. Проте аналіз ринку швидко спустив мене з небес на землю. Я помітила чітку закономірність: кожна португальська вакансія, яка обіцяла бодай щось пристойне, безкомпромісно вимагала локального підтвердження кваліфікації. Тепер справа була навіть не так у моєму багатому досвіді, як у наявності офіційного європейського диплома чи сертифіката. 

Порадившись із чоловіком і знову згадавши свою невгамовну натуру, я вирішила вкотре у своєму житті сісти за парту. Спеціальність цього разу обрала максимально солідну й кабінетну – адміністратор відділу кадрів. Адже недарма народна мудрість стверджує, що кадри вирішують усе. От я й вирішила перевірити істинність цього крилатого вислову на власній емігрантській шкурі.

Відповідний навчальний центр знайшовся досить швидко. Поблукавши їхнім сайтом, я записалася на очну консультацію, де мені детально розписали навчальний план, калькуляцію всіх витрат і дали час на роздуми. Обговоривши фінансову сторону питання з чоловіком і отримавши від нього повне матеріальне благословення, я з легким серцем підписала контракт з компанією DoItBetter і з головою пірнула в нове португальське студентство.

Наша група на старті налічувала одинадцять дівчат віком від двадцяти до сорока років. Для когось із місцевих це був шанс зачепитися за першу в житті серйозну роботу, для когось, зокрема й для мене – кардинально змінити вектор діяльності в чужій країні. Усі курсантки були заряджені неймовірним позитивом, повні амбітних надій та солодких сподівань на світле офісне майбутнє. Забігаючи наперед, скажу, що до фінішу дійшли далеко не всі, але про цей природний відбір варто розповісти по порядку.

Моя нова професія передбачала дистанційний формат навчання через знайому багатьом платформу Moodle. Нам належало опанувати шість монументальних модулів, серед яких були тонкощі відбору персоналу, юридичні нюанси трудових контрактів, виснажливе нарахування заробітних плат, а також основи документознавства та ділової етики. Заняття проходили двічі на тиждень: по три години інтенсивного онлайну в прямому ефірі з викладачем. Наостанок кожного уроку ми мали по крихтах додавати свіжу інформацію до свого індивідуального портфоліо-презентації. Як нам урочисто пояснили, це портфоліо в майбутньому мало стати нашою головною візитівкою та перепусткою у світ великого бізнесу. Весь теоретичний матеріал зберігався на платформі, але залізні правила системи відкривали доступ до наступної теми лише після того, як ти успішно складав тести й отримував оцінку за попередню.

Крім того, у кожному модулі один день відводився на самостійну творчу роботу. І завдання там були справді колоритними: від детального опису психотипів персоналу вигаданої нами фірми та складання щохвилинного хронометражу новорічного корпоративу до суворих математичних задач, де треба було нарахувати зарплату, відпускні та компенсацію за відрядження для умовного держслужбовця. Усе це виглядало надзвичайно респектабельно, цікаво й мегакорисно для майбутньої професії. Але португальська реальність не була б собою, якби все пройшло безхмарно. І ось тут наше сакральне формулювання «кадри вирішують усе» заграло абсолютно новими, іронічними барвами.

Наші викладачі виявилися один «кращим» за іншого, влаштувавши нам справжній парад педагогічних курйозів. З першою наставницею, Джоаною, ми провели незабутні перші два модулі. Мені довелося дуже довго й болісно звикати до її специфічної манери мовлення. Жінка під час розмови ледь відкривала рот, через що всі португальські слова зливалися для мого вуха в один суцільний монотонний гул, а сенс речень безповоротно втрачався. Її заколисуюча інтонація схиляла до глибокого сну навіть найстійкіших курсанток. Навчальний процес відбувався за геніально простою схемою: вона механічно зачитувала текст зі слайдів презентації, сухо запитувала, чи все нам зрозуміло, а група слухняно кивала головами, бо перепитувати було дорожче – легше було потім самотужки штурмувати кілометрові підручники й намагатися хоч щось вклинити у свій мозок.

Найкумедніше, що цей абсурдний виклад матеріалу дратував абсолютно всіх дівчат, але в ефірі панувала гробова тиша, а весь праведний гнів виливався виключно в нашому таємному чаті у WhatsApp. Зрештою, в однієї з португалок залізне терпіння луснуло. Вона накатала величезну, сповнену обурення скаргу координатору курсу в головний офіс і демонстративно грюкнула дверима, заявивши, що не бачить у цьому навчанні жодної цінності. На жаль, адміністрація центру була тертим калачем: за підписаним контрактом дівчині не повернули ні євроцента. Слідом за нею в туман розчарування пішли ще троє курсанток, а згодом групу залишили ще дві слухачки.

Цей масовий бунт став переломним моментом. З Джоаною, очевидно, провели серйозну профілактичну бесіду у верхах, тому на наступний урок вона з’явилася зовсім іншою людиною. Викладачка сама відкрито запитала, що саме нас не влаштовує в її манері, і ми, відкинувши дипломатію, чесно зізналися в повному нерозумінні матеріалу й попросили людською мовою пояснювати сухі слайди. Відтоді справи пішли значно веселіше. Хоч нас залишилося всього п’ятеро, ми нарешті перестали боятися ставити дурні запитання, теми почали прояснюватися, а до монотонного голосу нашої лекторки я навіть звикла, і спати хотілося вже значно менше. Але ці два модулі швидко добігли кінця, і на зміну їй прийшов новий колоритний персонаж.