Історія 26. Університет на колесах, бухгалтерська наука та шлях до бігової доріжки

За останній рік мої життєві пріоритети зазнали досить кардинальних, майже тектонічних зрушень. На зміну кар'єрному шаленству прийшло усвідомлене й трепетне ставлення до власного тіла та здоров’я. Я повністю перебудувала раціон, залізно впровадила в режим дня ранкову руханку, регулярні домашні тренування та, звісно ж, священний емігрантський норматив – щоденні десять тисяч кроків. 

Проте з останнім пунктом періодично виникали серйозні логістичні проблеми. Португальська погода, особливо в осінньо-зимовий період, славилася своїми раптовими затяжними зливами й пронизливим океанським вітром, які геть руйнували мої плани на свіжі пішохідні марафони. У такі дні мені не залишалося нічого іншого, як понуро міряти кроками нашу невелику орендовану квартирку. Це безглузде й монотонне «ходіння по колу» між кухнею та вітальнею не просто не додавало наснаги, а навпаки – вбивало будь-яку мотивацію і викликало непереборне бажання взагалі закинути це заняття. Саме в ті дощові вечори у мене народилася велика, омріяна й майже кришталева мрія – власна домашня бігова доріжка. Я малювала в уяві, як у будь-яку негоду, під улюблений серіал чи аудіокнигу, я з легкістю закриваю свій щоденний план у теплі та затишку.

Звісно, я одразу ж палко поділилася цими фантазіями з чоловіком. На сімейній раді ми одностайно постановили матеріалізувати це «диво техніки» і вирушили на штурм місцевих магазинів електроніки. Проте там на нас чекало тверезе холоднувате розчарування. Будь-яка якісна, надійна й компактна доріжка коштувала солідних грошей – сума помітно перевищувала мою торішню повну місячну зарплату. Оцінивши масштаби потенційного удару по нашому бюджету, я зітхнула й вирішила відступити. «Ну що ж, стадіон так стадіон, походжу під дощем», – жартувала я, а чоловік, хоч і хотів мене порадувати, цього разу теж не став наполягати на покупці. Мрію було офіційно й шляхетно поховано на антресолях пам'яті.

Але всесвіт, як відомо, дуже чуйно реагує на чітко сформульовані запити. Рівно за кілька місяців після цього фінансового компромісу мій телефон ожив. Телефонувала Марта – моя колишня начальниця і за сумісництвом хороша подруга з часів моєї роботи в приватній португальській школі. На іншому кінці дроту лунав голос людини, яка відверто потребувала порятунку. З'ясувалося, що її права рука з бухгалтерії раптово пішла в декретну відпустку на пів року, і Марта вже три місяці самотужки штурмувала лавину паперів і звітів, яка на неї звалилася. Консервативна дирекція коледжу категорично відмовлялася наймати нову людину «з вулиці» на такий короткий термін, але милостиво дозволила взяти перевіреного помічника на неповний робочий день. Марта одразу згадала про мою кандидатуру.

На той момент я якраз активно гризла граніт науки на курсах адміністрування кадрів, але мала три абсолютно вільні дні на тиждень, які ідеально вписувалися в графік коледжу. Ми швидко підписали офіційний тимчасовий контракт, узгодили гнучкі години роботи в офісі та на дистанційці, і колеса мого трудоголізму знову закрутилися. Тепер мною керувала залізобетонна, надпотужна мотивація – заробити за ці пів року на свою омріяну бігову доріжку.

Робота з Мартою перетворилася на чисте задоволення. Вона навчала мене тонкощам фінансової справи настільки легко, безболісно й талановито, що її прості та ефективні техніки бухгалтерської науки змусили мене щиро й безтямно полюбити сухі цифри. Час за робочим столом летів із такою швидкістю, що я часто не встигала помітити, як сонце сідало за обрій і мені пора було збирати речі. І навіть виснажлива півторагодинна дорога в один бік – а це сумарно три години щоденних мандрів у транспорті – не могла збити мого бойового запалу. Навпаки, я перетворила цей час на свій особистий «університет на колесах»: у навушниках без зупину крутилися свіжі аудіокниги, глибокі інтерв’ю з видатними людьми, а пальці методично шліфували іспанську мову в Duolingo.

Найбільшим же тріумфом цього суперрежиму стало те, що попри підробіток, мого часу на сина залишалося більше ніж достатньо – те, чого мені катастрофічно бракувало під час минулого класичного восьмигодинного офісного рабства. Я спокійно встигала забирати малого зі школи одразу після уроків, назавжди позбавивши його від сумних посиденьок на шкільній «продльонці». Ми разом виконували домашні завдання, читали захопливі книжки й навіть влаштовували вечірні баталії в настільні ігри. І, що найдивовижніше, на все це у мене звідкись бралася шалена, чиста енергія.

Але найсолодшим бонусом, звісно, була щомісячна грошова винагорода, яку я з трепетом відкладала в окрему скарбничку. Час пролетів як один яскравий спалах. І ось, під самий Новий рік, у нашу вітальню урочисто заїхала вона – моя новенька, омріяна бігова доріжка.

Відтоді жодні португальські шторми чи похмурі прогнози погоди більше не мали наді мною влади. Я отримала омріяну можливість крокувати свої десять тисяч кроків вдома, у теплі, з абсолютним задоволенням і гордістю за саму себе. Знання та фінансовий гарт, які я винесла з цього короткого, але інтенсивного робочого забігу, залишилися зі мною на все життя, а свіжопривита любов до точних обчислень і досі нікуди не ділася. Попри всі логістичні незручності – ранні підйоми під будильник, тривалі дорожні серпантини та шалений обсяг завдань, – я ні на секунду не шкодую, що колись підняла слухавку й погодилася на цей парт-тайм. Адже що може бути прекраснішим за відчуття, коли твоя власна праця матеріалізує заповітну мрію, а вчасна допомога близькій людині робить міцнішою та теплішою справжню міжнародну дружбу?