Історія 24. Як працюється на «наших» у Португалії або моя тринадцята робота

Коли домашнє сидіння мені, запеклому й хронічному трудоголіку, остаточно набридло, я вирішила, що настав час знову виходити на полювання за роботою. Моя душа палко вимагала живого людського спілкування, підкорення нових кар’єрних вершин та, чого гріха таїти, додаткових фінансових вливань у наш сімейний бюджет. Шукати довелося зовсім недовго: я зробила вже стандартну для Португалії розсилку своїх резюме й приготувалася до очікування. Пропозиції, на мій подив, посипалися майже одразу, розгорнувши переді мною вельми колоритний спектр емігрантського ринку праці. 

Першою на горизонті з’явилася онлайн-школа англійської мови. Вакансія приваблювала очевидними плюсами: дистанційний формат, гнучкий графік, який я могла б кроїти під себе, та мій солідний викладацький бекграунд за плечима. Проте жирні мінуси моментально перекреслили цю ідилію. Мені запропонували принизливо низьку оплату в три євро за годину, виставивши натомість кілометровий список безглуздих вимог. Крім того, я раптом чітко усвідомила, що вчителювати – це взагалі не моє, попри те, що колись педагогічна освіта була моїм головним пріоритетом. Зваживши всі «за» і «проти», я гордо вирішила, що мій час та інтелектуальні зусилля вартують значно більшого.

Наступним випробуванням став відомий гігант Teleperformance, який набирав співробітників у кол-центр для обслуговування клієнтів AirBnB. Це була справжня психологічна епопея: дві виснажливі співбесіди португальською та англійською мовами, нескінченні тести на визначення рівня IQ, стресостійкості, комунікабельності та прихованих якостей характеру. І весь цей колосальний шматок спаленого часу знадобився їм лише для того, щоб наприкінці меланхолійно повідомити: «Ой, а цю позицію вже зайнято!». Ну і грець з ними, подумала я, не дуже і хотілося цілодобово вислуховувати нескінченні скарги незадоволених туристів. 

Втім, у цій історії знайшовся один колосальний позитивний момент: через низьку швидкість домашнього інтернету, яка не підходила для кол-центру, ми нарешті наважилися змінити інтернет-провайдера. Для Португалії це справжній подвиг і виклик системі. Підписуючи черговий дворічний контракт із місцевою компанією зв’язку, ти ніби вкладаєш угоду з дияволом, продаючи йому власну душу й нервові клітини, адже довести їм щось потім практично нереально. Розірвання такого договору супроводжується такою кількістю стресу й безсонних ночей, що день, коли тебе нарешті відпускають на волю, стає для всієї родини справжнім святом.

Поки ми святкували інтернет-свободу, на мене чекала третя пропозиція – місце помічника кухаря в ресторані. Вакансія виглядала майже казково для цієї сфери: ідеальний графік з восьмої ранку до четвертої дня з понеділка по п’ятницю, що є неймовірною рідкістю в ресторанному бізнесі, дуже привітний власник та безкоштовні обіди прямо на місці. Проте дізнатися про підводні камені цієї кухні я просто не встигла, бо мій телефон розірвався від дзвінка з агентства нерухомості, який повністю змінив мої плани.

Директор фірми, представник однієї з братніх пострадянських країн, гарячково шукав особистого секретаря та адміністратора, який би вільно володів португальською та англійською мовами. Звісно, у цій привабливій пропозиції виявився свій підступ – шестиденний робочий тиждень, але роботодавець одразу козирнув тим, що робочі суботи оплачуватимуться за подвійним тарифом. Фінансовий пакет виглядав солідно: мінімальна ставка, доплати за вихідні, гроші на харчування, які повністю перекривали податки, і солодкий відсоток від кожної угоди, яку укладали наші агенти. 

Перспектива здавалася неймовірно заманливою. На співбесіді моє переконливе резюме та особиста харизма миттєво підкорили директора, і він з ходу запропонував мені посаду. Головна проблема полягала в тому, щоб знайти людину, яка погодилася б сидіти з моїм сином по суботах за притомні гроші. На мій подив, ідеальна няня знайшлася в той самий день в одному з приватних дитячих центрів дозвілля. Швидко домовившись про ціну питання, я з легким серцем дала агентству свою остаточну згоду.

Моє нове офісне життя миттєво перетворилося на божевільний багатозадачний вир. На мої плечі лягла реєстрація нових та потенційних клієнтів у єдиній базі, грамотний розподіл їх між галасливими працівниками кол-центру та ведення двох величезних електронних поштових скриньок – адміністративної та особистої директорської. Я забезпечувала безперебійне спілкування з агентами та міжнародними партнерами одразу кількома мовами, щодня оновлювала контент на сторінках фірми у Фейсбуці та Інстаграмі, перекладала описи розкішних вілл та квартир і самотужки створювала для них рекламні продукти. Окрім цього, як особистий секретар шефа, я виконувала мільйон дрібних та великих доручень – від банального подавання кави та ксерокопіювання документів до глибокого аналізу й перекладу юридичних контрактів. Фінальним акордом став масштабний процес підготовки фірми до міжнародної виставки нерухомості з усім супутнім паперовим пеклом.

Зараз, оглядаючись назад і перечитуючи цей значний список обов’язків, я щиро дивуюся, як мені взагалі вдавалося не збожеволіти й усе встигати. Скажете, це занадто для однієї людини? Я теж так думаю. Проте це була виключно моя суб’єктивна думка – директор та його амбітна дружина очевидно вважали інакше. Будь-яка моя несмілива спроба оптимізувати процеси чи зменшити лавину щоденних завдань наштовхувалася на залізобетонний супротив керівництва. А коли я спробувала відверто відкрити роботодавцям очі на надмірний психологічний тиск з їхнього боку та непомірний обсяг обов’язків, усе закінчувалося повчальною лекцією про мою особисту неорганізованість та невміння планувати час.

Дуже скоро такий шалений ритм без повноцінного відпочинку, пізні нічні дзвінки від клієнтів, тотальне моральне й фізичне виснаження та хронічний стрес дали про себе знати. Моє здоров’я почало давати збої. Мені не залишалося нічого іншого, як зробити важкий, але єдино правильний рішучий крок і написати заяву про звільнення. На щастя, розійшлися ми цивілізовано: усі фінансові виплати мені повернули до копійки, тому жодних образ на колишнього шефа я не тримаю. Мабуть, мені й справді просто не вистачило тієї самої знаменитої «організованості». А ви як вважаєте?