Історія 23. Цифровий детокс, інстаграмний скандал та пастка відвертих фото

Після чергового затяжного локдауну, коли залізна завіса карантину нарешті піднялася й нас знову з почестями «випустили на волю», я відчула один із тих рідкісних, п’янких життєвих підйомів, коли хочеться не просто жити, а дихати на повні груди. Я з головою поринула в турботу про власне здоров’я. Моїм щоденним ритуалом стали кілометрові піші прогулянки: я годинами блукала вуличками, досліджуючи найприхованіші й найчарівніші куточки нашого регіону. Саме тоді я відкрила для себе дивовижний і бюджетний світ подорожей португальською залізницею. Очікування на перонах та краєвиди за вікном потяга раптово розбудили в мені приспаний талант фотографа-пейзажиста. 

А ще я повністю перекроїла наш раціон, накупила оберемок нового зручного одягу – на два розміри меншого за попередній! – і вперше за довгі роки відчула ту саму омріяну фізичну легкість. Книги та статті писалися на одному диханні, а мій камерний блог, де я щиро й з іронією розповідала про приховані пастки життя за кордоном, стрімко набирав популярності й обростав відданими читачами.

Мій новий правильний вектор несподівано підхопив і син. Малий щиро зацікавився здоровим способом життя: почав прискіпливо вивчати калорійність продуктів, а в супермаркетах влаштовував справжні допити біля полиць із солодощами, вираховуючи вміст цукру в кожному смаколику. Мені вдалося прищепити йому любов до ранкової руханки, і тепер ми щодня з ентузіазмом розминалися разом під бадьору музику. Нашою новою рутиною стала чиста вода, свіжі фрукти та хрусткі овочі.

Мій чоловік, як і завжди, залишався моїм головним уболівальником. Він безмежно пишався моїми літературними успіхами та моєю запеклою, безкомпромісною перемогою над зайвими кілограмами. Повернувшись із чергового тривалого висотного відрядження, він був приємно вражений тими кардинальними змінами, які відбулися з моєю зовнішністю та нашим родинним побутом за час його відсутності.

Здавалося б, ось воно – ідилічне емігрантське щастя. Живи, радій сонцю, пиши тексти й насолоджуйся кожною секундою. Але португальські хроніки навчили мене одного: коли все стає занадто ідеально, чекай несподіваного сюжетного повороту. І він, звісно ж, відбувся, причому прийшов звідти, звідки його найменше чекали. Спокійне життя порушив один «доброзичливець» із кола давніх знайомих чоловіка. Цей «поважний» добродій дозволив собі вельми неоднозначні натяки з непотрібним підтекстом, коментуючи мої нові «відверті» фото в інстаграмі.  До слова, під «відвертістю» малися на увазі абсолютно цнотливі світлини у легкому літньому сарафані, де я просто з гордістю демонструвала результати своєї титанічної праці над фігурою.

Коли я дізналася про ці коментарі від чоловіка, всередині все стислося від огиди й образи. Наш шлюб завжди був для мене монолітом, залізобетонною фортецею, і я навіть у страшному сні не могла уявити, що моя безневинна радість від скинутих кілограмів у соцмережах може бодай на міліметр похитнути наш спокій чи зачепити гідність чоловіка.

Реакція моєї радикальної внутрішньої «бджілки» була блискавичною: я прийняла безкомпромісне рішення повністю видалити свої акаунти з усіх існуючих соцмереж. Чоловік не наполягав і навіть намагався мене заспокоїти, але я чітко знала – так буде краще для нашого внутрішнього спокою. Зрештою, родинний затишок у домі та повага коханого коштують дорожче, ніж віртуальні вподобайки та визнання чужих людей.

Хоча саме рішення розпрощатися з віртуальним світом далося мені одним кліком, я навіть близько не здогадувалася, якою глибокою та болючою пасткою це обернеться в реальності. Коли за мною зачинилися цифрові двері й доступ до мого особистого життя став повністю заблокованим, з’ясувалося, що все, чим я жила останні місяці, раптово втратило будь-який сенс. Почався ефект жорстокого зворотного зв'язку.

Мій кулінарний блог із корисними рецептами та фітнес-десертами, який щодня надихав мене на створення маленьких шедеврів, просто зник. Без цього щоденного творчого фідбеку від підписників звичайне готування на кухні вмить перетворилося на нудне, сіре відбування домашнього обов’язку біля плити.

Зникли й щоденні інста-сторіс із фотозвітами про підкорення чергової планки у десять тисяч кроків, де я показувала нові мальовничі куточки Порту. Без цього мої колишні натхненні прогулянки перетворилися на механічне, бездушне «намотування» метрів по асфальту, а тримати в руках камеру перехотілося взагалі. Та ж доля спіткала й спорт: ранкова зарядка тепер робилася через силу, під тиском внутрішнього примусу, а про якісь нові фітнес-челенджі навіть думати не хотілося.

Але найболючішого удару зазнала моя письменницька муза. Робота над книгами та статтями просто зупинилася. Писати «у стіл», не бачачи живих очей по той бік екрана, здавалося мені абсолютно безглуздою справою. Моїх відданих читачів, які ледь не щодня чекали на нові розділи моєї повісті, більше не існувало в моєму закритому всесвіті.

Світ навколо мене раптово зблід, руки опустилися, і в мою душу повільно, але вірно заповзла справжня, важка депресія. Цей сірий туман огортав мене близько місяця. Я сиділа у своїй затишній квартирі на сьомому поверсі, дивилася на Порту й не впізнавала саму себе. Аж поки одного ранку в мені знову не прокинувся мій затятий характер і я твердо не сказала собі: «Досить! З мене досить цих сліз та самоїдства». Потрібно було негайно брати себе в руки, виходити на реальний ринок праці й заново збирати себе по шматочках. Тож я не зволікала ні секунди і знову подалася на пошуки роботи.