Історія 22. Інше “ліво” або як бджілка приборкала залізного коня

Моя водійська одіссея бере свій початок у далекому 2006 році. Саме тоді я сумлінно відсиділа всі лекції в автошколі й навіть тріумфально склала іспит на отримання прав. На цьому, власне, моя автомобільна історія мала б і завершитися, оскільки після отримання заповітного пластику за кермо я сідала всього тричі за життя. 

Перший раз став нашою спільною мініпоїздкою з татом за суворим маршрутом «дім – університет». Закінчився цей дебют появою кількох нових сивих волосин на голові мого нещасного «штурмана». Бідний тато всю дорогу балансував між праведним гнівом і щирою молитвою, а під кінець подорожі з полегшеним «Ну, слава Богу!» поспіхом евакуювався з салону. 

Коли емоційне згарище від першого фіаско трохи затягнулося, батько ризикнув ще раз довірити мені місце першого пілота. Цього разу ставки зросли: у машині, крім нас, сиділа мама, а курс лежав за місто. Усе починалося напрочуд безпроблемно, і я вже подумки святкувала перемогу над залізом, аж поки на нашому шляху не виріс перший крутий схил. Спантеличена перепадом висоти, я банально не встигла перемкнути передачу, і машина намертво заглохла прямо посеред жвавої траси. Тато, не витрачаючи часу на розмови, скомандував терміново мінятися місцями, і решту шляху ми подолали вже під його керівництвом. Той випадок породив у мені такий панічний, залізобетонний страх перед водінням, що я на довгі дванадцять років поховала будь-яку надію колись знову взятися за кермо. 

Проте еміграція внесла свої безкомпромісні корективи. Опинившись у першому португальському селищі, я швидко збагнула, що без власного авто ти тут відрізаний від цивілізації. Цього разу почесну місію інструктора з водіння гордо взяв на себе мій чоловік. Проте його педагогічний талан виявився ще скромнішим за батьківський: уже за п'ять хвилин нашого «уроку» я ридала в три струмки й кричала на всю околицю, що більше ніколи в житті не сяду за кермо. Саме після цього моїм головним екологічним транспортом став вірний велосипед, на якому я щодня накручувала по 16 кілометрів між домом і кав'ярнею.

Коли ми нарешті перебралися до великого Порту, гостра потреба в автомобілі, здавалося б, відпала сама собою. Громадський транспорт тут працював як годинник, а місячний проїзний коштував в рази дешевше, ніж утримання власної машини. Але час ішов, а в голові дедалі чіткіше викристалізовувалася ідея – я маю приборкати цього залізного коня.

І ось, коли в моєму житті настав той самий благословенний безробітний період самопізнання й тиші, я зрозуміла: відступати нікуди. Пора витягти свій найбільший страх на світло, розправитися з задавненою «кермофобією» та нарешті підкорити португальські дороги.

Першим рішучим кроком став запис до місцевої автошколи на спеціальний курс відновлення водійських навичок для тих, хто все забув. Моїм наставником став 52-річний португалець Джордж – чоловік з олімпійським спокоєм та дивовижною харизмою. Він з першої хвилини зумів вселити в мене залізну віру в те, що я народжена для доріг.

Наше перше заняття ми повністю присвятили лінгвістиці: вивчали португальські назви всіх важелів, кнопок та приладів. Після цього почався справжній атракціон: я, наче в комп’ютерній грі, крутила виключно кермо, повністю довіривши педалі газу й гальма Джорджу. Ми виїхали в тихий, малозаселений район і почали кружляти порожніми вуличками, зрідка лякаючи випадкових перехожих. Я вчилася базовим речам – рушати і зупинятися. Знову і знову. І весь цей час у салоні лунав майже гіпнотичний, заспокійливий голос мого вчителя: «Не бійся, у тебе все вийде». Фінальним акордом нашого ансамблю стало спільне успішне паркування.

На друге заняття я вже не йшла – я летіла на крилах. Липкий страх у грудях повільно, але впевнено поступався місцем азарту. Джордж дедалі частіше хвалив мене, послаблював контроль і давав більше свободи. Наші маршрути розрослися далеко за межі одного кварталу, і я ніби заново знайомилася з Порту з лобового скла автівки. Єдиною кумедною перешкодою стала моя хронічна топографічна дезорієнтація в концепціях «право» і «ліво». Щоразу, коли інструктор спокійно командував повернути ліворуч, я з упертістю істинного філолога вмикала правий поворот. Джордж лише добродушно сміявся й казав: «Добре, тоді повертаємо на друге ліво». Так у нас народилася власна, унікальна система дорожніх знаків.

На третьому уроці мені нарешті довірили виїзд на справжню швидкісну трасу й дозволили увімкнути омріяну четверту передачу. Мій внутрішній голос у цей момент влаштовував мені палкі овації за сміливість, а серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Саме в ту секунду я чітко зрозуміла: це кохання. Кохання до швидкості, до асфальту і до самої себе – за те, що знайшла в собі сили розтоптати давні сумніви.

Десять занять пролетіли як одна мить. За цей час я не просто згадала, як керувати автомобілем, а ще й повернула собі віру у власну всемогутність і переборола один із найбільших страхів свого життя. Я побачила Порту зовсім іншими очима: з його затишними вузькими вуличками, витонченими старовинними фасадами та неймовірно терплячими водіями. Тутешні автомобілісти, забачивши на моєму склі велику літеру «L», ніколи не сигналили в спину, а навпаки – чемно поступалися дорогою та щиро посміхалися.

Та усі мої заняття таки були даремними, адже чоловік так і не дав мені сісти за кермо власного авто, побоюючись чи то за мене, чи то за цілісність транспортного засобу. Однак, і цей досвід показав: для мене немає нічого неможливого, а страхи – навіть найстаріші – можна подолати. Варто лише захотіти!