Історія 20. Ритм загнаної бджілки, карантинний затишок та шкільний фронт на двох

Я завжди була класичною «бджілкою». З тих людей, у чиїх руках робота не просто кипить, а вибухає феєрверками. Моє свідоме життя ніколи не передбачало такої розкоші, як вільний час. Усе почалося ще на другому курсі університету, коли я вперше спробувала поєднати виснажливі лекції з репетиторством, і відтоді мій внутрішній локомотив уже не зупинявся. Девізом, викарбуваним на підкірці мого мозку, стала олімпійська тріада: «Вище, швидше, сильніше». Навіть коли доля подарувала мені декрет – час, який звичайні жінки використовують для неспішних прогулянок із візочком, – я примудрялася однією рукою заколисувати сина, а іншою писати дисертацію, паралельно запускаючи власний блог для вивчення іноземних мов та створюючи книгу про радощі материнства. Я летіла вперед, не озираючись. 

Проблема такого затятого життєвого марафону лише одна: ти катастрофічно не маєш часу просто зупинитися й роззирнутися довкола. Завмерти й відчути себе в точці «тут і зараз». Не порпатися в минулому з його вічними стресами та шлейфом старих проблем. Не зазирати в туманне майбутнє, яке щомиті змінює свої контури залежно від нашого сьогоднішнього вибору. А просто бути. Дихати теперішнім.

І ось всесвіт нарешті зглянувся й подарував мені цей шанс. У нашому хиткому, наелектризованому світі, де ніхто не може дати бодай стовідсоткової гарантії на завтрашній ранок, вийти з воронки навколишньої реальності – завдання майже нереальне.

Коли хронічна втома від роботи в приватній португальській школі досягла моєї критичної межі, я зрозуміла: якщо я не зміню декорації, декорації зламають мене. Ми сіли за сімейну раду, зважили всі «за» і «проти», і наступного дня на стіл директора школи лягла моя заява про звільнення. План був простий і зрозумілий – відпрацювати законний місяць, забрати розрахункові й спокійно вирушити на пошуки нового, кращого місця. Але у португальської долі на мене, як завжди, були свої, досить специфічні плани. Рівно на наступний день після того, як директор розмашисто підписав мою заяву, по всій країні гримнув тотальний коронавірусний локдаун.

Спочатку цей раптовий поворот сюжету мене навіть не злякав. Навпаки, десь у глибині душі я зловтішно пораділа. Нарешті! Нарешті я зможу без докорів сумління належати родині, підтягнути хвости в навчанні сина і просто по-людськи видихнути. Свій фінальний місяць за контрактом я відпрацювала в максимально комфортному дистанційному режимі, без звичного шкільного шуму, й справно отримала всі гроші на картку.

А ось далі почався, мабуть, найстрашніший період нашого закордонного життя. Карантинні гайки закручували все тугіше, скасовувати ізоляцію ніхто не збирався, ринок праці просто завмер, а наші фінансові запаси танули з кожним новим світанком, як березневий сніг.

Від повного занурення в депресивні думки мене врятувала лише моя стара звичка – чітко й безкомпромісно ставити цілі. Я вирішила, що нашим родинним фронтом стане повна програма другого класу, яку ми з сином мали пройти до переможного кінця самотужки. Ніяких модних онлайн-уроків у зумі чи інтерактивних платформ нам не надали. Щопонеділка на мою електронну пошту просто падав сухий, бездушний список завдань на кожен день від нашої вчительки. Жодних пояснень, жодних методичок чи підказок, як розтлумачити дитині складні правила чужою мовою.

Ми перетворилися на двох спартанців у купі підручників. Доводилося вчитися заново разом із малим: ми буквально вигризали кожне незрозуміле слово, годинами гуглили складні терміни, перекладали й зазубрювали. Щовечора виконані завдання фотографувалися на телефон і летіли вчительці, яка у відповідь ліниво відписувала кілька сухих чергових фраз. Абсурдність і недоцільність такого «навчання» викликали в мені шквал емоцій, але саме цей праведний гнів і став моїм паливом. Мені до нестями хотілося довести – насамперед собі, – що ми сильніші за обставини. Що ми пройдемо це мінне поле й вийдемо з нього абсолютними переможцями.

І ми це зробили. Менш ніж за шість місяців запеклого домашнього навчання ми повністю підкорили всю програму другого класу. Час не просто не пройшов марно, він загартував синові нерви, а мене зробив трішки дратівливішою ніж зазвичай, та нехай. Оцінки говорили самі за себе.

Та й фінансові хмари над нашою головою з часом, як і все в цьому житті, почали потихеньку розсіюватися. Коли залізна завіса карантину нарешті піднялася, я зробила кілька хаотичних спроб знайти нову роботу. Але отримавши пару відмов, раптом зупинилася. Я подивилася на свої досі напружені плечі й вирішила вперше в житті взяти свідому, повноцінну паузу. Я просто закрила ноутбук із сайтами вакансій і вирішила повністю присвятити себе тим, заради кого колись везла три валізи в невідомість – своїй родині. А от про те, на яку дивовижну стежку вивела мене ця несподівана відпустка загартованої «бджілки», я розповім у наступній історії.