Що ж, якщо перший рік у Португалії був насичений майже голлівудськими подіями, боротьбою за виживання та кухонними барикадами, то другий рік став періодом затишнішим, часом глибоких пошуків самих себе, розчарувань і водночас віднайдення свого справжнього місця під цим яскравим сонячним небом.
Одним із головних відкриттів цього періоду стало руйнування міфів про життя у великому місті. Переїжджаючи до мегаполіса, ти наївно малюєш у голові картинку безмежних можливостей, запаморочливих кар’єрних пропозицій та європейських зарплат, які вигідно відрізняються від провінційних копійок. На практиці ж Порту зустрів нас суворою реальністю: рівень заробітних плат тут практично такий самий, як і в найглухішій португальській глибинці. А от ціни на оренду житла та рахунки за комунальні послуги злітають до небес. Сплативши наприкінці місяця всі квитанції, ти раптом із подивом розумієш, що на їжі доведеться суттєво економити, а розкішні подорожі взагалі ризикують відійти на задній план.
І ось саме тут на допомогу приходить суто українська винахідливість та творче мислення. Наш відпочинок швидко переформатувався у супербюджетний варіант: ми навчилися знаходити неймовірної краси куточки, парки та оглядові майданчики зовсім поруч із будинком, завдяки чому сума щомісячних витрат стрімко скоротилася. Зрештою, коли ти щиро й усім серцем любиш місто, в якому живеш, усі ці побутові фінансові нюанси тьмяніють і відходять на другий план.
Приємним бонусом другого року став процес отримання другої резиденції, який за рівнем стресу не мав нічого спільного з першим марафоном. Коли твої документи вже в повному порядку і тобі залишається лише підтвердити їхню достовірність, бюрократична машина раптом починає працювати на твою користь. Довгоочікувана пластикова картка прийшла поштою значно швидше, коштувала рівно вдвічі дешевше, а головне – видавалася вже на два затишних роки. Навіть суворі чиновники в міграційній службі почали спілкуватися з нами зовсім в іншій тональності – з очевидною увагою, повагою та професійною ввічливістю.
Ця внутрішня впевненість дала поштовх і в подоланні мовного бар’єру. Завдяки щоденному штурму та постійному спілкуванню з носіями мови, на другий рік проживання я нарешті почала не просто розуміти швидку португальську говірку, а й відповідати на цілком пристойному, майже інтелігентному рівні. Мене неймовірно мотивувало й підносило до небес мою самооцінку, коли місцеві жителі розпливалися в компліментах, дізнавшись, що я живу в країні менше ніж два роки.
Проте, якщо чесно, значно більше мене мотивували мої маленькі шкільні критикани. Діти в бібліотеці безжально сміялися з моєї вимови, зловтішалися і беззупинно виправляли кожне неправильно наголошене слово й абсолютно відмовлялися сприймати серйозно мої педагогічні лекції про хорошу поведінку, якщо вони не були озвучені з ідеальною граматикою та без акценту. Ось де крилася справжня, жорстока й безкомпромісна мотивація вдосконалювати мову! Зате через деякий час я таки почала пожинати плоди своїх нічних студіювань, і моя професійна гордість нарешті розправила крила.
Чого не скажеш про шкільні успіхи нашого сина в другому класі, досвід якого змусив мене багато про що замислитися. Якщо перший клас у сільській школі ми згадували як суцільний позитив, то єдиним світлим моментом другого року навчання став… той самий карантин і домашні заняття зі мною. Ця ситуація вкотре довела мені банальну істину: у молодшій школі абсолютно все залежить від особистості вчителя. Наша нова викладачка виявилася патологічно некомпетентним педагогом, якому було значно легше звинуватити двадцять чотири дитини в тотальному невігластві, ніж визнати власне повне невміння донести навчальний матеріал. Найабсурднішим було те, що оцінки в табелі виставлялися не за реальні знання, а виключно за рівнем її особистої симпатії до учня. На батьківських зборах мені в обличчя заявили, що наш син не отримує високих балів лише тому, що він у класі новенький, до того ж іноземець, і взагалі в першому класі вона його не вчила, тому за пів року навчання (!) так і не змогла гідно оцінити його здібності.
Коли оголосили локдаун і я змушена була сама взятися за освіту дитини (про це в наступній історії), у мене волосся стало дибки – я зрозуміла, наскільки мало знає мій син і які гігантські прогалини нам доведеться надолужувати самотужки. Спільними зусиллями, заплющивши очі на втому, ми таки вигризли ці знання, але час, проведений дитиною за шкільною партою під наглядом цього «фахівця», було втрачено назавжди. Це стало жорстоким уроком: вісімдесят відсотків успіху дитини на старті – це виключно талановитий педагог.
І все ж, попри вчительські розчарування та фінансові підрахунки, наприкінці цього другого року хотілося фокусуватися лише на світлих, теплих моментах, адже наше життя в Португалії точно не було похмурим.
Ми переїхали в одне з наймагічніших і найкрасивіших міст планети. Ми оточили себе чудовими, глибокими людьми, дружба з якими, я щиро сподіваюся, розтягнеться на довгі й приємні роки. Ми побачили стільки мальовничих, майже інопланетних куточків цієї країни, що емоції просто виливалися через край. Саме в цей другий рік наших емігрантських пригод, сидячи вечорами біля вікна на нашому сьомому поверсі, я раптом чітко відчула непереборне бажання написати про все це книгу й нарешті почати реалізовувати свою давню, дитячу мрію – стати письменником. Зрештою, велика Джоан Роулінг колись теж починала свій шлях до Гаррі Поттера саме тут, у Порту, попиваючи каву за маленьким столиком місцевої кав’ярні. Так чи інакше, навіть у найважчі часи не можна зневірятися – треба вміти бути безмежно вдячним всесвіту за те, що вже маєш у своїх руках.