Історія 18. Цифри, гроші, три столи

Успіх у будь-якій професії тримається на трьох китах: компетентності керівництва, душевності колективу та чіткій організації праці. У моєму випадку ці три фактори не просто зійшлися, а утворили ідеальний гармонійний тандем, який став справжнім терапевтичним притулком після бібліотечного хаосу. 

Свою безпосередню начальницю, головного бухгалтера, я щиро й безтямно полюбила з першого дня. Марта – а саме так звали мою фінансову музу – виявилася не просто висококласним професіоналом, а чуйною наставницею та близькою подругою. Оскільки досвіду в бухгалтерії у мене було приблизно нуль, вона з ангельським терпінням розкладала мені по поличках усі підводні камені професії. Замість того, щоб топити колишнього філолога в нудній теорії банківської справи та вищій математиці, Марта давала мені прості, зрозумілі завдання, наочно показуючи, як виконувати їх із мінімальними втратами часу та нервових клітин. Завдяки її таланту тайм-менеджменту кожен у нашій мікрокоманді чітко знав свої обов’язки, і вся паперова лавина розгрібалася вчасно.

Окрім нас із Мартою, у нашому маленькому затишному кабінеті чаклували ще двоє людей. Першим був неймовірно добродушний, сивочолий сеньйор – наш головний інформатор та генератор гарного настрою, який щоранку постачав нас свіжими новинами та анекдотами з інтернету. На його плечах лежала колосальна відповідальність: комунікація з постачальниками, оплата рахунків та закупівля абсолютно всього – від крейди до інтерактивних дошок. Така робота «на вістрі ножа» нерідко підкошувала здоров’я нашого шановного колеги та змушувала його періодично схрещувати мечі з контрагентами.

Щодня до нашого кабінету «на поклоніння» заходили працівники кухні, канцелярії чи господарники, приносячи стоси заявок. Сеньйору доводилося блискавично все це обробляти, відсіювати відверті забаганки й врешті-решт купувати необхідне. Ми з колегами регулярно намагалися підставити йому плече, але він, як справжній португальський джентльмен, волів гордо розрубувати ці гордієві вузли самотужки.

Другою моєю колегою стала ще одна асистентка головного бухгалтера, яка тріумфально повернулася з декретної відпустки за кілька тижнів після мого приходу. Прекрасна, весела й дуже добра дівчина вела облік батьківської плати за навчання та додаткові факультативи, а також тягнула на собі кілометри офіційного листування з мамами й татами та тотальний аудит банківських виписок. Спочатку вона дивилася на мене вовком і з явною пересторогою – очевидно, боялася, що спритна українка підсидить її на «нагрітому» місці. Однак, швидко збагнувши, що я не претендую на її паперовий трон, вона відтанула. Ми миттєво здружилися, і атмосфера в кабінеті остаточно стала сімейною.

Чому я вже кілька разів акцентувала увагу на слові «маленький кабінет»? Та тому, що його площа заледве сягала восьми квадратних метрів! Тепер увімкніть уяву: у цьому просторі якось примудрялися співіснувати чотири працівники, три масивні столи, чотири монітори та три гігантські стелажі з архівами за останні два роки. Наше спілкування було ТІСНИМ у максимально буквальному, фізичному сенсі цього слова. А коли до нас заходив бодай один відвідувач, простір стискався до масштабів телефонної будки. Але, як каже наше народне прислів’я: “Хоч не пишно, та затишно” – і для мене це стало вирішальним фактором абсолютної психологічної зони комфорту.

Що ж входило до моїх особистих обов’язків? Мене призначили повноправною володаркою шкільного архіву. Я сортувала тонни первинної документації, обробляла та заносила дані кожного чека й платежу в комп’ютерну базу, виписувала накладні на внутрішні потреби школи (на кшталт буфету). Коли база даних оновлювалася, я вручну, цифра за цифрою, «вбивала» анкети кожного учня, викладача й технічного працівника. Ну і, звісно, виконувала делікатні доручення Марти, у якої через надмірну завантаженість банально не вистачало часу.

Хоча паперова рутина іноді й грішила монотонністю, я від неї зовсім не втомлювалася. Моє робоче життя було ідеально розбите навпіл між цифровим спокоєм бухгалтерії та спартанськими реаліями читальної зали. Щойно я зручно вмощувалася в кріслі, занурюючись у медитативний світ чисел, проводок та платіжних доручень, як стрілка годинника нещадно сигналізувала: час бігти назад, до моїх галасливих «любителів літератури». Словом, нудьгувати мені не доводилося жодної секунди.

Навантаження було настільки інтенсивним, що робочі дні пролітали на одному диханні, і незабаром підступна хронічна втома почала забирати своє. Через жорсткий графік і тригодинну щоденну дорогу в обидва кінці я практично перестала бачити родину. Мій син, залишений без належного материнського контролю, почав помітно здавати позиції в школі, а з коханим чоловіком ми спілкувалися хіба що короткими смс-ками. Ситуація впевнено котилася до сімейної кризи, але порятунок прийшов із боку, з якого його ніхто точно не чекав – на планету звалився коронавірус. Школи з гуркотом зачинили на карантин, а ми з малим перейшли на тотальне дистанційне навчання й роботу. Часу на найрідніших раптом стало непомірно багато, а якість нашого спілкування злетіла до максимуму. Усе-таки правду кажуть: не було б щастя, та нещастя допомогло!