Історія 17. «І тиша повинна бути в бібліотеці!»

Усі мої поневіряння й виснажливі пошуки у великому місті нарешті скінчилися. Я витягла свій щасливий квиток і стала бібліотекаркою в приватній школі. Проте португальська система праці вміє дивувати: на одну-єдину мінімальну зарплату мені шляхетно докинули місію коридорного наглядача та посаду асистента головного бухгалтера. Щоправда, коридорна епопея швидко закінчилася — на контроль гектарів шкільних лабіринтів я банально не мала часу. 

Тут варто зробити щире зізнання: реалії цієї роботи вщент розтрощили мої класичні, навіяні університетським минулим уявлення про тихе й затишне бібліотечне життя. На практиці наше книжкове царство виявилося банальним приміщенням, де книжками не цікавився ніхто. Учні сюди стікалися, щоб безбожно «вбити час»: потайки перекусити, попліткувати, пограти на смартфонах, подивитися YouTube або в паніці списати перед уроком домашку.  Іронія полягала в тому, що абсолютно все з цього переліку, окрім хіба що останнього пункту, було залізним шкільним табу.

Саме тому мені щодня доводилося перевтілюватися на такого собі суворого «вишибалу», регулярно випроваджуючи за двері злісних порушників спокою. З впевненістю можу сказати: стільки в житті я ще ніколи не кричала, і це з моїм солідним десятирічним педагогічним стажем за плечима! Найкумедніше, що мого праведного гніву в більшості випадків ніхто навіть не чув, оскільки португальські діти кричали набагаааато голосніше за будь-якого кандидата наук.

Коли пристрасті навколо тиші трохи вщухали, я перетворювалася на IT-консультанта. Ця частина роботи мені, до речі, подобалася найбільше. Я допомагала школярам додавати спецефекти в презентаціях, художньо оформляти реферати, малювати графіку в редакторах і роздруковувати мільйони різноманітних документів та фотографій – причому не лише для учнів, а й для вчителів, які частенько заглядали на вогник.

Ще одним обов’язком нашого з колегою розкладу було проведення тестів. Зазвичай під нашою опікою проходили тестування дітей з особливими освітніми потребами або для тих, хто пропустив контрольну через хворобу.  У такі хвилини в залі мала панувати просто стерильна, мертва тиша. Але проблема полягала в тому, що ці тестування часто припадали якраз на час перерви. Нам із напарницею доводилося буквально грудьми тримати оборону й усіма правдами й неправдами відганяти галасливий натовп від входу. Грізна табличка на дверях «Тихо! Тестування!» діяла на підлітків, які раптово загорілися бажанням прорватися всередину і «почитати», наче білий прапор на полі бою — вони миттєво капітулювали. 

Проте справжнім випробуванням на міцність і найстресовішим періодом ставали сезонні спалахи ГРВІ чи грипу. Коли вчителі один за одним ішли на лікарняний, адміністрація не вигадувала нічого кращого, як зганяти цілий клас (а іноді й два одночасно) до нашої бібліотеки. Було щастям, якщо хворий викладач встигав залишити для своїх підопічних хоч якесь завдання – тоді їх можна було бодай на якийсь час нейтралізувати. Але щойно завдання виконувалися (як правило, колективним розумом за п'ять хвилин), починалася захоплююча шкільна гра під назвою «Хто перший доведе бібліотекарку до сказу».

У цей момент мої «улюблені» вихованці діставали з арсеналу всю важку артилерію. Усе починалося з гучного з’ясування стосунків і класичного виправдання: «Ой, а я просто тихіше говорити не вмію!», а закінчувалося партизанським відкриванням ланч-боксів під столами та зрадницьким шелестом обгорток від їжі. У такі хвилини моє ліве око починало нервово сіпатися. Поки стрілки годинника, здавалося, просто стояли на місці, я палко молилася, щоб цей підлітковий шабаш нарешті скінчився. Усі мої найщиріші помисли були з раптово хворим учителем, якому я бажала космічно швидкого одужання (і повернення до своїх обов'язків). 

Рятувати залишки своєї нервової системи від цього щоденного хаосу мені вдавалося лише на моїй другій посаді – у тихій, спокійній та затишній бухгалтерії, про фінансові пристрасті якої мова піде далі.