Історія 17. «І тиша повинна бути в бібліотеці!»

Після тривалих поневірянь та виснажливих пошуків у великому місті я нарешті витягла свій щасливий квиток і влаштувалася бібліотекаркою до приватної школи. Проте португальська система праці вміє дивувати, тому в навантаження до моїх книжкових обов’язків мені шляхетно докинули місію коридорного наглядача (правда, ця епопея швидко закінчилася, бо контролювати гектари шкільних коридорів у мене банально не вистачало часу) та посаду асистента головного бухгалтера. 

Одразу варто зробити щиру ремарку: реальність цієї роботи вщент розтрощила всі мої класичні, навіяні університетським минулим уявлення про тихі й затишні бібліотеки. На практиці наше книжкове царство виявилося звичайнісінькою читальною залою, де друкованим словом не цікавився майже ніхто. Учні стікалися сюди з цілком прозаїчних причин: безбожно «вбити час» на перерві, потайки перекусити, перемити кістки однокласникам, пограти в ігри на смартфонах, подивитися трендові відео на YouTube за шкільними комп’ютерами або в паніці списати у відмінника домашку. Іронія полягала в тому, що абсолютно все з цього переліку, окрім хіба що останнього пункту, було залізним шкільним табу.

Саме тому мені щодня доводилося перевтілюватися на такого собі суворого «вишибалу», регулярно випроваджуючи за двері злісних порушників спокою. З впевненістю можу сказати: стільки в житті я ще не кричала, і це з моїм солідним десятирічним педагогічним стажем за плечима! Найкумедніше, що мого праведного гніву в більшості випадків ніхто навіть не чув, оскільки португальські діти кричали набагаааато голосніше за будь-якого кандидата наук.

Коли пристрасті навколо тиші трохи вщухали, я перетворювалася на IT-консультанта. Ця частина роботи мені, до речі, подобалася найбільше. Я допомагала школярам додавати спецефекти в презентаціях, художньо оформляти реферати, малювати графіку в редакторах і роздруковувати мільйони різноманітних документів та фотографій – причому не лише для учнів, а й для вчителів, які частенько заглядали на вогник.

Ще одним пунктом нашого з колегою розкладу було проведення тестів. Зазвичай ми контролювали зрізи знань для дітей з обмеженими фізичними можливостями або для тих, хто пропустив контрольну роботу через хворобу. У такі хвилини в залі мала панувати просто стерильна, мертва тиша. Проблема полягала в тому, що ці тестування часто припадали якраз на перерви. Нам із напарницею доводилося буквально грудьми тримати оборону й усіма правдами й неправдами відганяти галасливий натовп від входу. Грізна табличка на дверях «Тихо! Тестування!» діяла на підлітків, які раптово загорілися бажанням прорватися всередину й «почитати», приблизно так само, як білий прапор на полі бою.

Проте справжнім випробуванням на міцність і найстресовішим періодом ставали сезонні спалахи ГРВІ чи грипу. Коли вчителі один за одним ішли на лікарняний, адміністрація не вигадувала нічого кращого, як зганяти цілий клас (а іноді й два одночасно) до нашої бібліотеки. Було щастям, якщо хворий викладач встигав залишити для своїх підопічних хоч якесь завдання – тоді їх можна було бодай на якийсь час нейтралізувати. Але щойно завдання виконувалися (як правило, колективним розумом за п'ять хвилин), починалася захоплююча шкільна гра під назвою «Хто першим виведе бібліотекарку з себе».

У цей момент мої «улюблені» вихованці діставали з арсеналу всю важку артилерію. Усе починалося з гучного з’ясування стосунків і класичного виправдання: «Ой, а я просто тихіше говорити не вмію!», а закінчувалося шпигунським відкриванням ланч-боксів під столами та зрадницьким шелестом обгорток від їжі. У такі хвилини моє ліве око починало нервово сіпатися. Постійно підраховуючи хвилини на годиннику, стрілки якого, здавалося, просто стояли на місці, я палко молилася, щоб цей підлітковий шабаш якнайшвидше закінчився. Усі мої найтепліші та найщиріші думки в цей час були з невчасно хворим учителем, якому я від усього серця бажала космічно швидкого одужання.

Рятувати залишки своєї нервової системи від цього щоденного хаосу мені вдавалося лише на моїй другій посаді – у тихій, спокійній та затишній бухгалтерії, про фінансові пристрасті якої я й розповім далі.