Історія 16. Як гондомарці у пригоді стали

Попри те, що я за своєю природою невиправна оптимістка, після чергової лавини безплідних співбесід мої внутрішні батарейки почали стрімко розряджатися. З роботою хронічно не складалося. І це відбувалося в Порту – величезному мегаполісі, де життя вирує двадцять чотири на сім і де, здавалося б, вакансії мають лежати просто під ногами! 

Насправді завдання, яке я сама собі поставила, було із зірочкою і межувало з науковою фантастикою. Мені конче потрібен був такий графік, який дозволяв би вранці спокійно відводити сина до школи, ввечері забирати його, а в суботу та неділю залізно бути вдома, адже наш тато у вихідні працював на своїх альпіністських висотах. Довелося терміново зменшити свій емігрантський гонор, повністю переглянути критерії пошуку й сфокусуватися виключно на тих сферах, де мої академічні знання могли б хоч якось підлаштуватися під мої жорсткі сімейні запити.

Я розіслала резюме по всіх мовних школах міста та компаніях із привабливим нормованим графіком. Головним каменем спотикання залишалися моя все ще неідеальна португальська вимова та абсолютна відсутність досвіду португальської офісної роботи. Для великих корпорацій я виглядала, м'яко кажучи, непривабливим кандидатом. Коли ці безкінечні думи про працевлаштування почали м’яко, але впевнено заганяти мене в перші тенета депресії, я увімкнула жіночу інтуїцію і вирішила просто розслабитися й відпустити ситуацію на поталу долі. І, як це часто буває за законом підлості чи всесвітнього балансу, мені зателефонували!

На дроті була директорка однієї з престижних мовних шкіл Порту. Прочитавши моє резюме, вона була щиро вражена моїм солідним університетським досвідом викладацької діяльності й одразу запросила мене на співбесіду. Усе це звучало як казка, якби не одне гігантське логістичне «але». Щоб дістатися до їхнього офісу в один бік, мені доводилося витрачати півтори години життя: спочатку автобус, потім метро з двома пересадками, а на десерт – знову автобус. Разом – три години щоденного дорожнього марафону.

Першою тверезою думкою було негайно зателефонувати й скасувати все. Але слідом прийшла інша, суто емігрантська логіка: інших пропозицій на горизонті все одно немає, тож що я, власне, втрачаю? І я поїхала. Сама співбесіда виявилася ковтком свіжого повітря – ми тепло й невимушено спілкувалися англійською та португальською мовами, в офісі панувала неймовірно тепла атмосфера, а ставлення до мене було максимально приязним. 

Усе було просто супер, але реальність знову боляче дала по макітрі – графік роботи виявився вечірнім, адже мовні курси для дорослих зазвичай стартують після робочого дня. Проте директорка запевнила, що щойно набереться денна група, вона першою мені набере. Крім того, вона по секрету додала, що має чудові зв'язки із сусідньою приватною школою, де періодично з’являються пристойні вакансії. Розпрощавшись, я вперше за довгі місяці йшла містом з легким серцем — ця співбесіда, хоч і закінчилася нічим, повернула мені віру у власну професійну цінність.

Справжня магія відбулася ввечері того ж дня. Мені знову зателефонувала моя нова приємна знайома-директорка й ощасливила новиною: у тій самій приватній школі, про яку вона згадувала, раптово відкрилася вакансія бібліотекаря. Якщо я зацікавлена, то вже завтра вранці на мене чекає сам директор закладу. Тремтячи від радості, я миттєво погодилася. Наступного дня в призначений час я вже сиділа в солідному кабінеті керівника, з усім своїм філологічним натхненням відповідаючи на запитання про досвід роботи та рівень володіння мовою.

Мої потенційні обов’язки виглядали майже курортом після кухонних епопей: підтримувати тишу й лад у читальній залі, стежити за чистотою, за потреби допомагати дітям розбиратися з домашніми завданнями, видавати книжки та роздруковувати учнівські реферати. Усі ці турботи я мала ділити навпіл із колегою-бібліотекаркою, яка вже там працювала. Зарплату, звісно, пропонували класичну португальську – мінімальну, але повна відсутність фізичного навантаження на тлі мого минулого досвіду тягання мішків із картоплею здавалася мені вершиною блаженства. Наприкінці зустрічі директор стримано пообіцяв зателефонувати найближчим часом, якщо моя кандидатура пройде фінальний відбір.

Ці чотири дні очікування тягнулися як вічність, під час якої я щохвилини перевіряла телефон. Нарешті він вийшов на зв'язок і запросив мене на другу зустріч. Там мені офіційно оголосили мій омріяний, ідеальний графік – з 9:30 до 18:30 із залізними вихідними в суботу та неділю. Мене провели коридорами школи, показали моє майбутнє затишне книжкове царство та познайомили з напарницею. У секретаріаті я отримала значний список документів для відділу кадрів, і мені залишалося лише за кілька днів пройти стандартний медичний огляд і офіційно стати до роботи. Абсолютно щаслива, що мені нарешті вдалося знайти роботу своєї мрії з ідеальним розкладом, я полетіла збирати довідки, щоб уже за тиждень перетворитися на таку собі книжкову Білосніжку для семи тисяч шкільних гномів.