Історія 15. “На сьомому небі”, шкільний квест та італійські пристрасті

Переїзд у наше третє за рахунком португальське житло ознаменувався справжнім естетичним та соціальним тріумфом. Наш колишній «грибковий рай» із козами дона Мануела, а тим паче перша «строката квартира» з палітрою божевільного дизайнера навіть близько не стояли поруч із цим новим, залитим сонцем помешканням. Тепер ми почувалися майже небожителями, адже оселилися аж на сьомому поверсі. Меблів у квартирі практично не було, але це нас радше ощасливило, ніж засмутило: після тісних провінційних кімнаток неймовірно хотілося простору, повітря і свободи. 

Очистивши квартиру від явних доказів попереднього парубоцького життя якогось місцевого мачо, ми розставили нечисленні пожитки й заповзялися досліджувати місто. Для моїх батьків цей екскурсійний марафон став особливим: вони нарешті на власні очі побачили, де саме я «пропадала» пів року під час свого університетського стажування. 

Батьки миттєво й безтямно закохалися в Порту, а я з гордістю приміряла на себе роль професійного гіда. Я показувала їм усе, чим здатна приголомшити північна столиця: похмуру велич старовинної архітектури, прохолодні винні погреби Віла-Нова-де-Гайя з автентичним густим портвейном, екзотичні дерева та гігантські рослини, які в Україні вирощують хіба що в горщиках на підвіконнях, і, звісно, безкрайній, величний Атлантичний океан. Залишивши вагому частину грошей у місцевих крамницях, обійшовши всі топові туристичні локації та зробивши мільйон фотографій, батьки полетіли додому, а ми втрьох залишилися сам на сам із мегаполісом.

Невдовзі чоловік знову поїхав у тривалі висотні відрядження, і ми з сином залишилися удвох на господарстві. Першочерговим завданням став штурм місцевої системи освіти. Побачивши, що новенька охайна школа розташована буквально за п’ятдесят метрів від нашого під’їзду, ми з малим радісно потерли руки й покрокували до секретаріату. 

Але португальська бюрократія не була б собою, якби все пройшло гладко. З’ясувалося, що вільних місць немає від слова «зовсім», а трансфер особової справи учня має здійснювати наша попередня сільська школа в електронному режимі. Наступні три тижні перетворилися на телефонний терор: я годинами висіла на слухавці, намагаючись пояснити провінційним секретарям, чого саме я від них хочу. Нас таки перевели, але – от халепа! – зовсім не в ту школу, що під вікнами, а іншу – у сусідньому селищі. На щастя, в офісі нас заспокоїли: муніципалітет повністю фінансує спеціальний шкільний автобус, який щоранку забиратиме малого прямо з-під дому.

Наступною місією став пошук моєї нової роботи. Цей квест ускладнювався тим, що на всі співбесіди мені доводилося тягати за собою семирічного сина. Один день у групі продовженого дня коштував кругленькі десять євро – розкіш, яку наш бюджет на етапі переїзду просто не міг собі дозволити. Порту, як мекка для мандрівників, пропонував мігрантам переважно вакансії в туристичній сфері з ненормованим, «плаваючим» графіком та вихідними посеред тижня. Оскільки чоловіка постійно не було в місті, залишати малого вечорами й на вихідних не було на кого, тож коло потенційних роботодавців стрімко звужувалося.

Коли я вже була на межі відчаю, доля занесла мене на співбесіду в ресторанчик на мальовничій Рібейрі – набережній річки Дору, де життя вирує вдень і вночі. Мене інтерв’ював імпозантний чоловік, який виявився співвласником великої мережі ресторанів по всьому місту. Я чесно виклала йому свою сімейну ситуацію і, на свій подив, отримала чудову пропозицію: місце на кухні італійського ресторану в одному з великих торгових центрів. Графік обіцяли ідеальний – з 9:00 до 17:00, фірмовий спецодяг видавали безкоштовно, а обідати можна було прямо на місці. Єдиним мінусом була дорога: на автобусі та метро в один бік доводилося добиратися понад годину.

Колектив на новій кухні підібрався колоритний та інтернаціональний. Переважну більшість складали експресивні бразильці, було кілька португальців і я – єдина українка. Наш шеф-кухар, стовідсотковий бразилець, володів витонченою зовнішністю корінного італійця, що ідеально підтримувало імідж закладу й остаточно збивало з пантелику довірливих гурманів. Стандарти в ресторані були захмарними, як і ціни в меню. Легкою цю роботу назвати не повернувся б язик навіть у запеклого оптиміста. Шалений, просто космічний темп видачі страв, моментальне зазубрювання невідомих італійських рецептів та спроби не загубитися в лабіринтах величезної кухні й комор влаштували мені черговий шоковий курс адаптації.

Відпахавши в такому режимі тиждень, я вже подумки малювала собі затишні вихідні з дитиною. Аж раптом керуючий із посмішкою «ощасливив» мене новиною: вихідний у мене всього один, і той – у будній день. Мої сімейні плани розлетілися на друзки. Мені не залишалося нічого іншого, як написати заяву на звільнення, так доладно й не «скуштувавши» всіх принад високої італійської кулінарії. Забравши свої розрахункові за відпрацьовані дні й остаточно засумувавши через цей невдалий досвід, я опинилася в тій самій точці, з якої починала тиждень тому – на роздоріжжі та в активному пошуку нової роботи.