Історія 15. “На сьомому небі”, шкільний квест та італійські пристрасті

Переїзд у наше третє за рахунком португальське житло ознаменувався справжнім естетичним та соціальним тріумфом. Наш колишній «грибковий рай» із козами дона Мануела, а тим паче перша «строката квартира» з палітрою божевільного дизайнера навіть близько не стояли поруч із цим новим, залитим сонцем помешканням. Тепер ми почувалися майже небожителями, адже оселилися аж на сьомому поверсі. Меблів у квартирі практично не було, але це нас радше ощасливило, ніж засмутило: після тісних провінційних кімнаток неймовірно хотілося простору, повітря і свободи. 

Очистивши квартиру від явних доказів попереднього парубоцького життя якогось місцевого мачо, ми розставили нечисленні пожитки й заповзялися досліджувати місто. Для моїх батьків цей екскурсійний марафон став особливим: вони нарешті на власні очі побачили, де саме я «пропадала» пів року під час свого університетського стажування. 

Батьки миттєво й безтямно закохалися в Порту, а я з гордістю приміряла на себе роль професійного гіда. Я показувала їм усе, чим здатна приголомшити північна столиця: похмуру велич старовинної архітектури, прохолодні винні погреби Віла-Нова-де-Гайї з автентичним густим портвейном, екзотичні дерева та гігантські рослини, які в Україні вирощують хіба що в горщиках на підвіконнях, і, звісно, безкрайній, величний Атлантичний океан. Залишивши вагому частину грошей у місцевих крамницях, обійшовши всі топові туристичні локації та зробивши мільйон фотографій, батьки полетіли додому, а ми втрьох залишилися сам на сам із мегаполісом.

Невдовзі чоловік знову поїхав у тривалі висотні відрядження, і ми з сином залишилися удвох на господарстві. Першочерговим завданням став штурм місцевої системи освіти. Побачивши, що новенька охайна школа розташована буквально за п’ятдесят метрів від нашого під’їзду, ми з малим радісно потерли руки й покрокували до секретаріату. 

Але португальська бюрократія не була б собою, якби все обійшлося без підводних каменів. З’ясувалося, що вільних місць немає від слова «зовсім», а трансфер особової справи учня має здійснювати наша попередня сільська школа в електронному режимі. Наступні три тижні перетворилися на телефонний терор: я годинами висіла на слухавці, намагаючись пояснити провінційним секретарям, чого саме я від них хочу. Нас таки перевели, але – от халепа! – зовсім не в ту школу, що під вікнами, а іншу – у сусідньому селищі. На щастя, в офісі нас заспокоїли: муніципалітет повністю фінансує спеціальний шкільний автобус, який щоранку забиратиме малого прямо біля будинку.

Наступною місією став пошук моєї нової роботи. Цей квест ускладнювався тим, що на всі співбесіди мені доводилося брати з собою семирічного сина. Можна було залишати дитину в групі продовженого дня, але один день перебування там коштував кругленькі десять євро – розкіш, яку наш бюджет на етапі переїзду просто не міг собі дозволити. Порту, як мекка для мандрівників, пропонував мігрантам переважно вакансії в туристичній сфері з ненормованим, «плаваючим» графіком та поодинокими вихідними десь посеред тижня. Оскільки чоловіка постійно не було в місті, залишати малого вечорами й на вихідних (в будні він перебував у приватному закладі дозвілля) не було на кого, тож коло потенційних роботодавців стрімко звужувалося.

Коли я вже була на межі відчаю, доля занесла мене на співбесіду в ресторанчик на мальовничій Рібейрі – набережній річки Дору, де життя вирує вдень і вночі. Мене інтерв’ював імпозантний чоловік, який виявився співвласником великої мережі ресторанів по всьому місту. Я чесно виклала йому свою сімейну ситуацію і, на свій подив, отримала чудову пропозицію: місце на кухні італійського ресторану в одному з великих торгівельних центрів. Графік обіцяли ідеальний – з 9:00 до 17:00, фірмовий спецодяг видавали безкоштовно, а обідати можна було прямо на місці. Єдиним мінусом була дорога: на автобусі та метро в один бік доводилося добиратися понад годину.

Колектив на новій кухні підібрався колоритний та інтернаціональний. Переважну більшість складали експресивні бразильці, було кілька португальців і я – єдина українка. Наш шеф-кухар, стовідсотковий бразилець, мав витончену зовнішність потомственого італійця. Це не лише ідеально працювало на імідж закладу, а й остаточно збивало з пантелику наївних гурманів. Вимоги до персоналу в ресторані виявилися такими ж високими, як і цінники в меню. Легкою цю роботу назвати не повернувся б язик навіть у запеклого оптиміста. Шалений, просто космічний темп видачі страв, моментальне зазубрювання невідомих італійських рецептів та спроби не загубитися в лабіринтах величезної кухні й комор влаштували мені черговий шоковий курс адаптації.

Відпахавши в такому режимі тиждень, я вже подумки малювала собі затишні вихідні з дитиною. Аж раптом управитель із посмішкою «ощасливив» мене новиною: вихідний у мене всього один, і той – у будній день. Мої плани розлетілися на друзки. Мені не залишалося нічого іншого, як написати заяву на звільнення, так до ладу й не «скуштувавши» всіх принад високої італійської кухні. Забравши свої розрахункові за відпрацьовані дні й остаточно засумувавши через цей невдалий досвід, я опинилася в тій самій точці, з якої починала тиждень тому – на роздоріжжі та в знову активному пошуці нової роботи.