Історія 14. Битва титанів, велосипедний терор та курс на північну столицю

Як я вже згадувала, наша родина хронічно не переносить застою, а на одному місці нам сидиться приблизно так само затишно, як на розпеченій пательні. У якийсь момент стало абсолютно очевидно: наше маленьке португальське селище вже витиснуте нами до останньої краплі, подальший розвиток тут неможливий, а душа й амбіції вимагають масштабу. Нам конче захотілося рухатися далі. 

Якраз у цей час наш тато зробив крутий кар’єрний віраж і знайшов роботу в Лісабоні, перекваліфікувавшись на промислового альпініста. Його професійне життя тепер складалося з нескінченних відряджень на найрізноманітніші об’єкти по всій країні. Жити тривалий час без нашого головного висотника ми з сином не могли й не хотіли, тож питання переїзду стало лише питанням часу. Вибір звузився до дуелі двох головних мегаполісів –Порту та Лісабона.

Оскільки Порту був мені ріднішим (я ж бо вже прожила там чарівні пів року під час університетського стажування), я стояла за нього на смерть. Чоловік, навпаки, лобіював Лісабон, аргументуючи це тим, що там розташований головний офіс його фірми й перспектив для його альпіністських амбіцій значно більше. Щоб не розв’язати третю світову війну в межах однієї орендованої хатини, ми спробували підійти до справи аналітично: зважували кількість населення, заплутаність транспортних розв'язок, ціни на оренду, рівень комфорту та щільність туристів на квадратний метр. Зрештою, мій залізобетонний авторитарний характер делікатно переміг, чаша терезів із гуркотом схилилася в бік Порту, і ми почали як то кажуть “милити лижі”.

Поки чоловік уже працював на півночі й паралельно штурмував місцеві сайти в пошуках нашого нового сімейного гніздечка, ми з малим закривали «хвости» в селищі. Син тріумфально закінчив перший клас і тепер розважався в “АТеЕлі” – місцевому аналогу групи продовженого дня. Натомість на мене чекав фінальний челендж: останній місяць контракту в кав'ярні та вибивання зароблених кровних грошей.

З колишньою фабрикою чоловіка довелося влаштувати справжній двобій. Підприємство якраз стрімко котилося на дно фінансової кризи, тож розлучатися з грошима керівництво не поспішало. Мені не залишалося нічого іншого, як щодня після своєї важкої кухонної зміни сідати на велосипед і крутити педалі додаткові чотири кілометри в бік їхньої контори. Мій щоденний велопробіг зріс із шістнадцяти до двадцяти кілометрів, а рівень моєї португальської збагатився добірною юридично-скандальною лексикою під час регулярних дуелей із фабричним бухгалтером. Через місяць мого щоденного фінансово-велосипедного терору фабрика здалася й виплатила все до останнього цента. Бачили б ви, з яким тріумфом я ховала ці гроші в гаманець!

Але всесвіт вирішив, що одного бухгалтера для моєї загартованості замало, тому на арену вийшла моя начальниця з кав'ярні. Дізнавшись про моє звільнення, вона вирішила влаштувати мені “незабутні проводи” й щодня приходила на кухню виключно для того, щоб попити моєї крові. Вона дратувалася через кожну дрібничку, з маніакальною пристрастю посеред дня повністю перекроювала затверджене меню й вишукувала міфічні недоліки в кожній моїй страві. Словом, робила все, щоб у день звільнення я бігла звідти й хрестилася.

Коли контракт закінчився, я почала чекати на фінальний розрахунок. Побачивши, що всі мої колишні колеги вже радісно шелестять купюрами, а на моїй картці – тиша, я набрала головний офіс. Там мені меланхолійно повідомили, що бухгалтер пішов у відпустку на два тижні, тож грошей не буде, поки він не засмагне. Подумки побажавши пану бухгалтеру «незабутнього відпочинку» (і щоб йому круасани поперек горла стали), я тимчасово припинила штурм і переключилася на валізи – чоловік якраз знайшов нам квартиру в Порту.

У розпал цього хаосу з України прилетіли мої батьки. Їхні спокійні туристичні плани про поїдання фруктів під пальмами одразу ж були безжально розчавлені нашими наполеонівськими задумами. Але батьки є батьки – вони мужньо прийняли удар долі, включилися в процес, паралельно встигнувши одним оком оцінити краєвиди селища, яке цілий рік було нашим домом.

Зрештою, пазл склався: гроші з кав'ярні таки доповзли до мого рахунку, речі були спаковані в гігантські пакети, а всі наші пожитки – завантажені в машину. Ми зворушливо попрощалися з друзями, помахали рукою провінції, що встигла стати рідною, і з гордо піднятими головами поїхали підкорювати велике місто.