Історія 13. За кермом життя

З перших днів нашої португальської еміграції стало очевидно: машина тут не розкіш, а життєво необхідний засіб пересування. Без коліс у тутешніх краях ти почуваєшся як без рук – скрізь треба поїхати, закрити купу бюрократичних питань, банально закупити продукти, та й добиратися до роботи своїми двома – задоволення сумнівне й надто довге. Логічно, що одразу руба постало питання водійських прав. На щастя, у нас із чоловіком уже були на руках наші українські посвідчення, які ми планували якнайшвидше легалізувати.

Як людина свідома й звична до порядку, я вирішила діяти на випередження. Ми вирушили до найближчого відділення IMT (Інституту мобільності та транспорту) на консультацію. Відсидівши перші залікові дві години в черзі, я своєю ламаною португальсько-англійською спробувала пояснити клерку, як нам обміняти наші права на європейські. Консультант такою ж лінгвістичною сумішшю пояснив правила гри: як туристам нам дозволено кататися зі своїми посвідченнями три місяці, а далі – будьте ласкаві обміняти їх на португальські. Головна проблема полягала в тому, що для цього процесу конче була потрібна резиденція. І ось після її отримання у нас, за його словами, було залізних дев’яносто днів, щоб здійснити обмін «безкоштовно», тобто без жодних додаткових іспитів з водіння. Прийнявши цю інформацію як керівництво до дії, ми тимчасово відклали автомобільні справи й з головою пішли в штурм міграційних барикад.

Зібравши за три місяці всі можливі довідки, ми нарешті подали ту саму доленосну електронну заявку на резиденцію. На сайті міграційної служби ми відшукали й роздрукували бланк із номером нашого процесу, де чорним по білому було написано, що папери прийняті до розгляду. Цей скромний аркушик паперу став нашим головним оберегом на португальських дорогах. Він офіційно легалізував наше перебування та водіння, унеможливлюючи будь-які штрафи за відсутність європейського посвідчення, тому чоловік возив його з собою як наочніше підтвердження нашої законослухняності.

Щойно омріяний пластик першої резиденції опинився в наших руках, ми помчали в IMT. Звісно, перед цим довелося пройти традиційне коло передекзаменаційного пекла: візит до лікаря за медичною довідкою (безумовно, платний) та нотаріально завірений переклад українських прав (звісно, теж не за красиві очі).

Цього разу черга в IMT вирішила випробувати нас на міцність по-дорослому – ми просиділи там три години, тихо проклинаючи себе за те, що забули пообідати. Коли ми нарешті доповзли до столу консультантки, вона сфотографувала наші зморені голодом і виснажені очікуванням обличчя, забрала оригінали українських прав, пакет документів та, звісно, мито за обмін. Натомість нам видали тимчасові папірці-дозволи, які діяли два місяці, запевнили, що жодних іспитів складати не доведеться (ми ж бо прийшли вчасно!), і з миром відпустили додому.

Але наше емігрантське щастя тривало рівно доти, доки не закінчився термін дії цього папірця. Коли чоловік приїхав забирати готові права і знову відсидів кілька годин у черзі, його приголомшили новиною: іспиту не уникнути. Виявилося, що португальська бюрократична машина проявила дива математичної еквілібристики – термін нашого легального перебування вони порахували не з дати видачі резиденції, а з моменту отримання податкового номера, який нам зробили в перші ж дні після приїзду. За їхньою логікою, наші 90 днів давно випарувалися. Доводити щось працівникам тутешніх держустанов – це все одно що розмовляти зі стіною. Документи застрягли.

Чоловікові не залишалося нічого іншого, як покірно платити за іспит, доплачувати за продовження дії тимчасового папірця й… чекати цілий рік (!) на офіційний лист із датою здачі водіння. На тлі цього абсурду я вирішила свої документи взагалі не чіпати – машини в мене на той момент не було, тож і нагальної потреби грати в ці ігри з IMT я не бачила.

І ось, коли мій чоловік пройшов-таки цей річний марафон, успішно склав іспит і за місяць нарешті тримав у руках свої законні європейські права, всесвіт вирішив продемонструвати нам своє специфічне почуття гумору. Гортаючи стрічку Фейсбуку, ми натрапили на новину: у Португалії ухвалили новий закон, який подовжив термін подачі документів на обмін прав з 90 днів до одного року. Уявіть мою радість і одночасний ступінь розчарування мого коханого, який щойно сплатив і вистраждав кожну секунду цієї бюрократичної вигадки!

Апофеозом цієї історії став офіційний лист від IMT, який незабаром прийшов на мою адресу. У ньому поважна інституція повідомляла мене про поновлення мого процесу на підставі тієї самої поправки до закону. Ще за місяць я просто забрала свої готові європейські права, не поворухнувши для цього навіть пальцем і не склавши жодного іспиту.

Саме в такі моменти починаєш вірити у вищу справедливість. Коли ти робиш усе правильно, а на твоєму шляху виростають абсурдні перешкоди, треба просто вміти перечекати – рано чи пізно вони розчиняться самі собою, повернувши тобі бажане. А втім, може, мені просто добряче пощастило? Ви як вважаєте?