Історія 10. Велосипедний фітнес та кулінарний конвеєр

Моєю другою трудовою зупинкою стала затишна придорожня кав'ярня – одне з тих класичних португальських місць, де зранку пахне свіжою випічкою та міцним еспресо, а ближче до полудня подають ситні домашні обіди. Крім випадкових мандрівників, наш заклад мав стратегічну місію: годувати гарячими стравами робітників фабрики, якою володіло моє ж нове начальство.

Робочий графік з першого погляду здався мені благословенням – з сьомої ранку до четвертої дня. Це означало, що вечори нарешті належали мені й родині. Проте виникла інша логістична халепа: кав'ярня знаходилася на відстані восьми кілометрів від нашого «барака». Для людини без власного автомобіля в португальській провінції така відстань – це майже як забіг на навколосвітню дистанцію.

На перших порах ми вигадали хитромудру, але абсолютно нежиттєздатну схему. Зранку чоловік брав автівку моєї подруги й відвозив мене на зміну, а після обіду вже сама подруга забирала мене з роботи. Цей «циганський табір» на колесах швидко продемонстрував свою неефективність. По-перше, рахунки за бензин упевнено висмоктували з нашого скромного бюджету по 20-30 євро щотижня. По-друге, я стала заручницею чужого розкладу: після важкої зміни мені часто доводилося від пів години до години сидіти на бордюрі й чекати, поки звільниться подруга, що зводило нанівець усі переваги раннього графіку.

Рятувальний круг прийшов у вигляді двоколісного коня – ми купили мені велосипед. І о диво! Світ заграв новими барвами. Жодних витрат на пальне, абсолютна свобода пересування і примусовий фітнес-марафон у шістнадцять кілометрів щодня. Ранкові поїздки перетворилися на романтичні променади: я крутила педалі, милувалася місцевими краєвидами, слухала в навушниках аудіокниги, а на зворотному шляху розмовляла телефоном з мамою.

Звісно, за красивою картинкою ховалися й суворі провінційні будні. Спробуйте після восьми годин на ногах біля гарячої плити бадьоро викручувати педалі під гору! Дорога нагадувала американські гірки з крутими спусками й затяжними підйомами, а багатотонні вантажівки, що з диким гуркотом пролітали повз мене за якихось пів метра, щоразу змушували моє серце тікати в п'яти від страху опинитися під колесами. Але на той момент це був наш найкращий транспортний компроміс.

Що ж до самої роботи, то меню виглядало лаконічно: традиційний португальський суп та одна основна страва на вибір — м’ясна або рибна з гарніром. Звучить нескладно, якби не одне «але»: щодня мені потрібно було самотужки нагодувати пів сотні голодних фабричних робітників, оскільки готові судочки відвозили на виробництво. Я була на кухні абсолютно сама – і швець, і жнець, і на дуді грець. З самого ранку, поки закипали гігантські каструлі, я паралельно робила бутерброди та підсмажувала тости для відвідувачів кав'ярні.

Крім безпосереднього куховарства, на мої тендітні плечі кандидата наук ліг весь суворий побут громадського харчування. Я сама приймала мішки з картоплею та коробки з замороженими овочами та м’ясом. Сама робила заготовки: чистила гігантське пластикове відро овочів для супу, за раз патрошила до десятка курей, чистила й маринувала по десять кілограмів риби та м’яса. А на десерт – гори брудного посуду та генеральне прибирання кухні в кінці дня. Особливим шиком були вибагливі клієнти, які посеред цього авралу вимагали приготувати щось ексклюзивне, чого взагалі не було в меню – і мені доводилося з посмішкою виконувати ці капризи.

Втім, моя загартована університетською бюрократією швидкість та звичка до чіткого планування швидко дали плоди. Я навчилася оптимізувати процеси так, що мені вистачало часу навіть на короткі паузи. Крім законної пів години на обід, я вигризла дві десятихвилинні перерви на каву зранку та ввечері. Схема була такою: власниця закладу раз на два тижні приносила мені начерки меню, ми його обговорювали, після чого я складала детальний список закупівель.

Головним бонусом цієї придорожньої епопеї став мовний прорив. Моя португальська нарешті вийшла з глибокої коми. Колеги залюбки пояснювали мені нові слова, а оскільки клієнтами були переважно одні й ті самі завсідники, я швидко вивчила всі їхні гастрономічні примхи й готувала страви наперед, враховуючи, хто любить більше солі, а хто – менше просмажене м'ясо. 

Сам колектив у залі був молодим та веселим – дівчатам-офіціанткам не виповнилося й двадцяти трьох, і ми легко знаходили спільну мову. Чого не скажеш про власницю. Це була надзвичайно норовлива й ексцентрична пані, яка щиро вважала свої ідеї геніальними, навіть коли вони суперечили здоровому глузду. Тому кожен день, коли вона не з’являлася в кав'ярні, увесь персонал святкував як маленьке Різдво.

Попри всі веселі моменти, нових друзів та мовну практику, мій внутрішній компас знову хитнувся в бік негативу. Шалені фізичні навантаження, хронічна невідповідність мізерної зарплати тому обсягу роботи, який я тягнула самотужки, та вічно незадоволений вираз обличчя керівництва підвели риску під цим етапом. Я чесно, зціпивши зуби, допрацювала свій контракт до останнього дня й пішла геть, не озираючись – назустріч новим португальським пригодам. Хоча й не одразу…