Історія 6. Грибковий рай

Наступний наш переїзд можна було вважати кар’єрним злетом у світі мігрантської нерухомості. Ми переселилися в прибудову, яку місцеві ніжно й без зайвого пафосу називали «бараком». Будиночок був світлий, із величезними вікнами та двома виходами: один вів у внутрішній дворик, інший – в імпровізований сад-город. На подвір’ї навіть було місце для майбутньої машини та мотузки для прання. Навпроти жили молдавани (на першому поверсі) та чергові бразильці (на другому). Останніх, на диво, не було ні чути, ні видно, зате молдавські сусіди з лишком компенсували нам цей дефіцит латиноамериканського темпераменту своїм гучним повсякденням. 

Сам «барак» ділили три українські родини. Перша – наші любі друзі, які нас сюди й перетягнули. Друга – їхні батьки та брат. А от третя, молода пара за стіною, виявилася вкрай нетовариською з сусідами, зате неймовірно велелюбною між собою. Тож вечорами ми мимоволі ставали свідками їхніх палких демографічних рекордів.

Усім цим мігрантським кооперативом заправляв дон Мануел – власник, який щиро вважав себе гуру будівництва та ремонту. Його двоповерхова вілла вигідно височіла над нашими скромними нетрями. У дона було поважне господарство: кури, горлатий півень і кози. Ця банда на чолі з козами регулярно здійснювала набіги на нашу територію, вщент винищуючи все, що мій чоловік із любов’ю намагався виростити на крихітній грядці. Самого городу в дона не було – посеред його зарослої бур'янами ділянки, заваленої шматками старого пластику, просто весело кружляли кози та кури.

Наші нові апартаменти складалися з двох кімнат, кухні та ванної кімнати... в якій забули зробити витяжку. Про наслідки цієї інженерної думки ми дізналися вже в середині осені, коли білосніжні стіни та стеля почали стрімко покриватися вишуканими чорними візерунками. Вологість у Португалії – це окрема релігія. Центрального опалення в старих будинках немає, вентиляція відсутня як клас, тому грибок почувається тут законним господарем і розростається швидше, ніж бамбук. Нашим головним союзником у боротьбі з цим «настінним живописом» став хлорний засіб «Lixívia» (звичайна «Білизна»), бо дорогі розрекламовані спреї лише смішили тутешні спори.

Меблі нам дісталися старенькі, але пристойні. Оскільки речей у нас із собою було небагато, одна з кімнат автоматично перетворилася на склад «корисного мотлоху». З побутовою технікою в Португалії теж своя специфіка: кухонний гарнітур в орендованому житлі є завжди, плита й холодильник – як пощастить, а от пральна машина – це вже майже розкіш. Більшість португальців носить брудний одяг в громадські «лавандерії», які є на кожному кроці. Проте, порахувавши вартість щотижневих сушок і прання, ми зрозуміли, що це гра в одні ворота, і першою нашою великою інвестицією (одразу після мікрохвильовки) стала власна пралка.

Попри все, плюси нового житла переважали: просторі світлі кімнати, затишний задній дворик, де можна було засмагати або смажити на мангалі сардини, тиша від дороги, а супермаркет і школа для малого – всього за кілька хвилин ходьби. Головними мінусами залишалися грибок і картонні стіни, крізь які було чути абсолютно все.

Орендна плата була смішною, а світло й вода вже входили у вартість, що для Португалії – небачена щедрість. Ба більше, на відміну від суворих правил попереднього житла, з нас не здерли заставу за два місяці наперед, що дозволило зберегти фінансову подушку, поки я шукала роботу.