Історія 5. Хатній абстракціонізм першого житла та орієнтування на місцевості

Наше перше португальське гніздечко, в яке ми зайшли по приїзду в Португалію, нагадувало тренувальний полігон для маляра-початківця, який перебував у глибокій творчій кризі. Квартира містилася в будинку, де ще кілька років тому весело дзвеніли келихами відвідувачі місцевого кафе, і, судячи з усього, дух громадського харчування звідти так і не вивітрився. Кожна стіна в наших двох кімнатах мала свій суверенний колір. Логіка у виборі палітри була відсутня як явище: кричуще червоний брутально сусідив із ніжним блакитно-білим, брудно-сірий тулився до отруйно-зеленого, а чорний драматично відтіняв бежево-персиковий. Нам здавалося, що ми оселилися всередині коробки з-під цукерок «Skittles». 

Проте естетичний шок тривав рівно п’ять хвилин – поки португальська волога й пронизливий холод не почали впевнено пробиратися крізь наші куртки. Пара, що красивими хмарками вилітала з рота під час кожної фрази, красномовно натякала: ласкаво просимо на «теплий» південь Європи. Виснажені двома перельотами та годиною їзди з аеропорту в компанії наших друзів, ми спромоглися лише на швидкий гарячий душ. У ту першу ніч ми спали в позі ембріонів, міцно обійнявши один одного. Холоднеча безсоромно лізла крізь кожну мікрощілину єдиного вікна, а ми крізь зуби, що цокотіли, намагалися переконати свій мозок, що перебуваємо в субтропіках.

Ранок приніс тверезість і повне усвідомлення того, куди нас занесла доля. Наша рожева зовні хатинка мала два поверхи й вельми колоритний контингент. На першому поверсі було дві квартири з окремими входами: наша і сусідня – пустка в стані вічного ремонту.

А от над нами, на другому поверсі, вирувало справжнє латиноамериканське життя. Першу квартиру там займав цілий табір бразильських жінок. Хто там кому доводився родичкою, подругою чи суперницею – не знав навіть сам Господь, тому щоночі ми безкоштовно слухали радіовиставу за мотивами серіалу «Рабиня Ізаура». Вони тупотіли так, наче ходили в підкованих чоботях, пристрасно з’ясовували стосунки, суваючи меблі, і затихали лише під ранок, коли весь цей палкий шабаш нарешті вкладався спати.

У другій верхній квартирі мешкав наш земляк – життєрадісний дядечко поважного віку, який від самотності прагнув товаришувати з усім живим, включно з нашою ексцентричною господинею. Його найкращим другом був ще один українець із будинку навпроти. Їхній тандем нагадував зворушливі стосунки турботливого батька та вічно голодного сина. Молодший земляк мав солідний розмір XXXL, і старший щовечора брався його підгодовувати. Хлопець поглинав домашні страви зі швидкістю звуку, після чого вони годинами, десь так до опівночі, голосно обговорювали світові новини. Цей душевний український дует у поєднанні з гарячими бразильськими сеньйорами створював такий нічний ансамбль, що ми балансували на межі між хронічним недосипом і тихим сказом.

Саме селище в центрі Португалії, де ми тимчасово кинули якір, виявилося цілком автономним світом. Тут було все: від супермаркету й банку до пожежної частини та незліченних затишних барів. До найближчого міста – якихось десять кілометрів, але подолати їх без власного авто було тим іще квестом. Автобус ходив із регулярністю португальського «аманья» (завтра) – чотири рази на день і виключно в будні.

Але головним квестом португальської провінції став пошук роботи без знання мови. Я ще на початку зрозуміла, що це – мистецтво, доступне лише обраним. Попри нульову португальську та стадію глибокої адаптації, всесвіт змилувався над нами. Чоловік зразу ж по приїзду влаштувався на місцеву фабрику, де вже працював наш друг, а я, колишній доцент університету, гордо крокувала… А ось куди саме я крокувала, розповім пізніше!

А поки що, проживши місяць у рожевому будинку з галасливими сусідами,  ми знову зібрали валізи та переїхали ближче до друзів, за кількасот метрів від нашого першого строкатого житла.