Історія 4. Тимчасовий квиток до раю

Мій шлях до країни портвейну й океану почався не з валіз, а з чистісінького академічного егоїзму та палкого бажання побачити світ. Світ кликав мене давно, а тут і привід знайшовся залізобетонний: для омріяного звання доцента, до якого я повзла з упертістю танка, конче потрібно було пройти закордонне стажування. І коли на горизонті замиготів грант від Євросоюзу до Португалії, я зрозуміла – це воно.

Щоправда, між мною та європейським раєм стояла стіна європейської ж бюрократії та страшний звір на ім’я IELTS. Міжнародний іспит з англійської, де максимум – дев’ять балів, а мені потрібно було вигризти хоча б шістку. «Тю! — подумала я. – Я ж працюю на кафедрі іноземних мов, викладаю цю саму англійську, що там здавати?». О, як жорстоко я помилялася. Наївна впевненість викладачки з провінції випарувалася під час перших тестових завдань. Наступні два місяці я не жила – я шліфувала навички слухання, ламала язика об специфічну лексику і тренувала концентрацію, як тибетський чернець. Зрештою, після трьох годин запеклого письмового бою та пів годинного ментального пінг-понгу з екзаменатором-носієм мови, сертифікат був у моїй кишені.

Далі був ритуал заповнення кілометрових анкет, шліфування мотиваційного листа і запуск палкого прохання в космос. І… тиша. Життя повернулося у звичне русло «дім-робота-кафедра». Коли я вже майже поховала думку про Португалію під стосами студентських зошитів, пролунав дзвінок від завідувачки: «Збирай валізи, ти виграла грант». А щоб мені не було нудно боятися, всесвіт підкинув бонус – разом зі мною летіла колега з кафедри.

Ми діяли строго за інструкціями: купили квитки, забронювали готель, пережили нервове тремтіння в черзі за візою, упакували три тонни абсолютно непотрібних речей і вилетіли назустріч сонцю.

Колега мала прибути лише за тиждень, тож у перший португальський ранок я залишилася сам на сам із реальністю. Уявіть картину: чужа країна, мови не знаю, мобільного інтернету немає, навігації теж. Але треба йти і штурмувати місцеві держустанови, щоб отримати три священні речі: податковий номер, рахунок у банку та відмітку в міграційній службі. Тут на мене чекав перший культурний шок і водночас екстаз – система «номерків». Жодного «я тільки спитати» чи «мені зайняли». Все цивілізовано. Але є одне “але”. Чекати доводилося від двох до п’яти годин. За цей час я встигала вивчити напам’ять обличчя всіх присутніх, обдумати сенс життя і добряче зголодніти.

Але коли паперове пекло закінчилося, план роботи затвердили, а на картку впала перша стипендія – почалася справжня казка, яка моїй 29-річній версії навіть не снилася.

Щоб ви розуміли, сума у 1800 євро перетворила скромну українську викладачку на нічогеньку таку паняночку. Вдома я отримувала еквівалент якихось двохсот євро, а тут мені платили аж три португальські мінімалки! Раптово виявилося, що я можу жити в готелі з вікнами на річку, снідати круасанами, обідати в затишних ресторанах, купувати красиві речі й – о боги! – подорожувати.

Ми з подругою швидко збагнули, що наукову роботу можна вдало дозувати. Завдяки міжнародній тусовці студентів та місцевим агенціям, ми за копійки об’їздили всю країну, а коли остаточно знахабніли – почали планувати маршрути самі. Азорські острови, Іспанія… Я закохалася без тями. У ці лялькові вузенькі вулички, кам’яні тротуари, божевільні тропічні квіти біля кожного під’їзду та незмінний шлейф запаху риби-гриль на набережній.

Спілкування теж не було проблемою – відсотків сімдесят португальців чудово розуміли англійську. Через це за всі пів року мій словниковий запас португальської обмежився соромно коротким списком: «Bom dia!» (“Добрий ранок чи день”) та «Obrigada» (“Дякую”). Якби ж я знала, яке майбутнє готує мені доля, я б гризла ті підручники зубами!

Хоча університет чесно намагався нас вчити. Нам виділили волонтерку – милу португальську студентку, яка абсолютно не тямила, як пояснити іноземцям власну граматику чи фонетику. Наші уроки нагадували вечір пантоміми. Користі з погляду лінгвістики було нуль, але ми вивчили кілька пісень тутешньої діви Марізи і – що набагато важливіше – сходили на професійну дегустацію в знамениті винні погреби Порту. Мовний досвід вийшов сумнівним, але надзвичайно веселим.

Ще одним побічним ефектом мого раптового багатства стало те, що я вперше в житті відчула себе великим босом і Годувальницею з великої літери. Я пакувала розкішні посилки додому, надсилала рідним грошові перекази й тихо кайфувала від усвідомлення: «Чорт забирай, а мій мозок таки вміє заробляти!».

Але пів року пролетіли як один затяжний ковток портвейну. Казка скінчилася, і повернення в реальність виявилося жорстоким. Додому я привезла не лише валізи з сувенірами, а й важку, безпросвітну постпортугальську депресію. Світ навколо зблід. В університеті все було по-старому, але я вже була іншою. 

Сталася повна переоцінка цінностей і з’явився той самий свербіж мігранта – нестримна жага нових пригод. Звання доцента я таки отримала (галочку поставлено!), але воно вже не гріло. Саме цей португальський синдром згодом і змусив мене зробити божевільний крок: завершити кар’єру, взяти в оберемок сім'ю, спакувати життя у валізи й кинутися з головою в невідомість – назад, до берегів Атлантики.