Історія 1. З чого ж все почалося?

Все почалося з мого нестримного бажання побачити світ. Про таких, як я, кажуть, що в нас занадто непосидюча вдача. І справді, чому мені ніколи не сиділося на місці? 

Адже збоку наше життя нагадувало бездоганну декорацію: затишна трикімнатна квартира, де ще пахло свіжою фарбою та новими меблями, поважний статус доцента в університеті, чоловік із власною будівельною бригадою, син у приватному садочку. Соціум схвально кивав, дивлячись на нашу родину. Ми мали все, що належало мати для щастя. Але всередині цієї красивої обгортки ховалося щось глибше.

Справжня причина нашого від'їзду визрівала довго, крапля за краплею, з дрібних деталей повсякденності, які врешті-решт перетворилися на глухий кут. Мій чоловік заробляв непогано, але я щоразу завмирала від страху, коли він йшов на роботу. Бути покрівельником – це щодня балансувати на висоті, підставляти обличчя то крижаному вітру, то палючому сонцю. Його праця, важка й небезпечна, з кожним роком знецінювалася ринком, а платою за відносний добробут була його постійна відсутність. Ми з сином бачили його лише ввечері – втомленого, із затерплими від важкої праці руками.

Я ж була класичною заручницею власної відповідальності, тієї самої, що не дозволяє дати собі слабину ні на мить. Статус університетського викладача звучить престижно, але за цією вивіскою ховався справжній полон із почуття обов'язку. Це було постійне відчуття, що я мушу: мушу здати сотні звітів «на вчора», мушу відпрацювати за себе і за колег, мушу викластися на сто відсотків перед студентами, які сприймали твою самовіддачу як належне. 

Моєї зарплати ледь вистачало на базові продукти, а щоб купувати щось більше, доводилося запрягатися в репетиторство. Після чотирьох пар в  університетських аудиторіях я бігла на приватні уроки, проводячи ще по шість занять на день. А поверталася додому вже вичавленою, як лимон, без жодної емоції всередині.

Найбільше від цього страждав наш син. Поки я віддавала всю душу, знання й час чужим дітям, моя власна дитина росла з бабусями. Так, він був доглянутий і залюблений, але йому катастрофічно бракувало мами. Його тихе «мамусю, посидь зі мною» розбивалося об моє чергове «почекай, мені треба перевірити тести».

Нічого вже не приносило радості. Величезна трикімнатна квартира перетворилася на чорну діру, яка зжирала вісімдесят відсотків наших доходів через нескінченний ремонт. Але страшніше було інше: ми втілювали дорогі дизайнерські ідеї, міняли кахель і шпалери, та серце до цього житла не лежало. Це був чужий простір, який ми марно намагалися назвати домом. Довершувала картину стара автівка на литовських номерах. Куплена поспіхом, вона щодня залишала шматки своєї підвіски на наших розбитих дорогах, витягуючи з кишені останні заощадження.

Коли всі ці “пазли” зійшлися в одну чітку картинку, стало зрозуміло: це не наше життя. Це його ілюзія. І саме тоді, посеред виснаження й нічних розмов на остогидлій кухні, народилося наше доленосне рішення – дописати цю історію і почати нову, з абсолютно чистої сторінки.