пам'ять про Неон

Сет припаркував машину за рогом, сховавши її в тіні старих каштанів, щоб Джен не впізнала його чорний позашляховик раніше часу. Він заглушив двигун, обернувся до Клер і підмигнув їй з тією самою зухвалою посмішкою, яка колись підкорила її серце.

— Сонечко, план такий: я заходжу першим, створюю атмосферу. Коли напишу смс — це ваш вихід. Зробимо все красиво.

Сет вийшов із машини, поправив футболку, що обтягувала його м’язисті плечі, і впевненим кроком попрямував до «Neon». Усередині панувала звична напівтемрява, пахло деревом і дорогим тютюном. Бар був напівпорожнім. Джен, зосереджено натираючи келих рушником, навіть не підняла голови, коли рипнули двері.

Сет мовчки підійшов до стійки і сів на те саме місце, де сидів сім років тому — у день, коли його світ розлетівся на друзки. Він повільно поклав свою важку руку, повністю вкриту чорнильними візерунками, на поліровану поверхню і негромко пробасив:

— Подвійний віскі з льодом.

Джен машинально глянула на руку клієнта, і в ту ж мить рушник випав з її пальців. Вона миттєво зблідла, підняла погляд і на весь бар вигукнула:

— Сет?! Це ти?!

Сет тихо засміявся, примруживши очі. Його чисте, вольове обличчя виглядало напрочуд спокійним.
— Так, Джен. Отримав твоє повідомлення, вирішив заїхати. Як ти тут?

— Як бачиш, — вона нарешті видихнула, хоча руки все ще тремтіли. — Все по-старому: я і «Neon». А ти як? Ти... ти знайшов Клер?

Сет сховав посмішку, опустивши погляд на склянку, яку почав повільно крутити татуйованими пальцями, спостерігаючи за грою світла в кубиках льоду. Його голос став сухим:
— Ні, Джен. Не знайшов.

Джен важко зітхнула і співчутливо поклала руку на стійку навпроти нього.
— Сет, мені справді шкода... Я ж казала тоді, вона — як вітер, вільна. Напевно, побудувала кар’єру журналістки в Європі, як і мріяла. Може, вона зараз десь у Парижі, щаслива...

— Так, — Сет ледь помітно кивнув. — Вона точно щаслива.

Він непомітно дістав телефон і швидко набрав повідомлення: «Сонечко, ваш вихід».

Поки Джен продовжувала щось говорити про «долю і час», двері бару знову рипнули. У залу впевнено зайшла Клер, тримаючи за руку маленьку Єву, а попереду них, наче маленький охоронець, крокував шестирічний Марк. Хлопчик підійшов прямо до Сета, взяв його за руку і серйозно запитав:

— Тату, а тут є червоний сік?

Джен застигла з відкритим ротом. Келих, який вона знову взяла в руки, ледь не полетів на підлогу.
— Сет... це твій син? — вона переводила погляд з брутального батька на ідеальну копію-дитину. — Нічого собі... твоя копія! А... а хто твоя дружина? Де ти знайшов таку красуню, що народила тобі цього козака?

Сет зробив ковток віскі, і на його обличчі з’явилася та сама хитра, тріумфальна посмішка, яку він беріг для цього моменту. Він повільно кивнув у бік дверей.

— Джен, знайомся... — промовив він, сяючи від гордості. — Моя дружина. Та сама журналістка з моїх снів.

Клер підійшла до стійки, зняла сонцезахисні окуляри і, дивлячись на онімівшу подругу, весело промовила:
— Привіт, Джен. Пробач, що ми затрималися на сім років. Були справи у Вишневому.

— Боже мій! Та ви справжні психи! Як я скучила за вами! — вигукнула Джен, вискакуючи з-за барної стійки.

Вона міцно обійняла Клер, ледь не збивши ту з ніг, а потім з острахом і захопленням подивилася на Сета. Джен перевела погляд на дітей і просто сплеснула руками, наче побачила восьме чудо світу.
— Я не вірю своїм очам... Це просто неможливо!

Сет, по-власницьки притягнувши Клер до свого боку, сяяв від гордості.
— Знайомся: наш старший, Марк, йому шість. А це — наша принцеса Єва, їй три. Як бачиш, Джен, від мене не сховаєшся, — він підмигнув подрузі, і в цьому жесті було стільки тріумфу, що Джен лише похитала головою.

— Сідайте негайно! — скомандувала вона, виставляючи на стійку склянки з червоним соком для дітей та найкращу пляшку для Сета. — Давайте розповідайте, як ви до цього дійшли? Ви разом? Діти? Клер, ти ж зникала назавжди!

Клер усміхнулася, відчуваючи тепло руки Сета на своєму плечі.
— У той день, коли він зателефонував мені з твого телефона... пам'ятаєш? Він тоді побачив нашу переписку, де я згадала адресу. Він приїхав туди швидше, ніж я встигла передумати. І з того моменту ми постійно разом. Спочатку було важко, але... він не дав мені піти.

— Ви що, серйозно жили у Вишневому? — Джен витріщила очі. — Те саме село з соняшниками та курми? Сет, ти і село — це ж як вовк і вегетаріанство!

Сет голосно розсміявся, відкидаючись на стілець.
— О так, ми там жили. І, до речі, мене там знає кожна собака. Тільки не як Сета. Для місцевих я — Спиридон.

Джен здивовано відхилилася назад, ледь не впавши зі стільця.
— Спиридон?! Ти жартуєш? Тебе назвали ім'ям святого іконописця?

Сет закотив очі, але в його погляді було стільки тепла, що стало зрозуміло: він не жаліє ні про одну хвилину.
— Сонечко, розповідай, — він кивнув на Клер. — Розповідай, через що я пройшов, бо ти хотіла «побути в тому селі». Розкажи про швабри, святу воду і мій кар'єрний злет на даху церкви.

Клер почала розповідати. Джен слухала, забувши закрити рот.

Вечір у барі «Neon» пролетів як одна мить. Світло напівтемних ламп вихоплювало усміхнені обличчя друзів, а повітря було густим від спогадів та сміху. Джен виставила на стійку ще одну порцію закусок, не зводячи очей із цієї дивної, але неймовірно красивої родини.

— Знаєш, Сет, — Джен витирала сльози від сміху, почувши історію про те, як він намагався висушити намочені святою водою сигарети на сонці, — якби мені хтось сім років тому сказав, що ти будеш латати дах церкви у Вишневому, я б власноруч викликала тобі психіатра.

Сет хмикнув, обіймаючи Клер за плечі. Його вольове обличчя в м’якому світлі бару виглядало спокійним і мирним.
— Знаєш, я й сам би собі його викликав. Але коли ця жінка, — він кивнув на Клер, — дивиться на тебе і каже, що хоче залишитися в селі, ти просто купуєш гумові чоботи і вчишся відрізняти петрушку від кропу.