Довіра

Після посиденьок з отцем Василем Сет почувався незвично розслабленим. Наливка приємно гріла зсередини, а тепло Клер поруч вимикало всі тривожні датчики в його голові. Щойно за ними зачинилися двері хати, Сет різко перехопив її, притиснувши до стіни. Його погляд став темним і важким.

— Маленька, я хочу тебе, — прошепотів він, обпалюючи її шию диханням.

Він почав цілувати її — спершу жадібно, наче боявся, що вона знову розчиниться в повітрі, але раптом зупинився. Сет відсторонився на кілька сантиметрів, вдивляючись у її очі.
— Сонечко, ти... ти не вириваєшся? — у його голосі прозвучав дивний сумнів.

Клер закусила нижню губу, дивлячись на нього з ніжністю, якої він ніколи не бачив у місті.
— Ні, Сет. І навіть не збираюся.

Ця ніч стала для них обох кордоном. Без погоні, без міської метушні, під тихий шепіт сільського саду за вікном.

Зранку Клер прокинулася першою. Сонце вже заливало кімнату, і вона, відчуваючи дивовижну легкість, вийшла на подвір’я. Набравши води, вона почала вручну прати його вчорашні речі, заляпані помідорами, святою водою та пилом із даху. Сет вийшов на ґанок пізніше, мружачись від світла. Побачивши її за роботою, він насупився.

— Маленька, їх викинути треба, — буркнув він, підходячи ближче. — Вони безнадійні.

Клер витерла лоб тильним боком долоні.
— Сет, а носити ти що будеш? Спортивки тітки Ганни?

— Треба з'їздити додому в місто, — рішуче сказав він. — Візьму речі, тату-машинку, колонки. Треба запастися сигаретами та взяти пляшку віскі, бо наливка отця Василя скоро зробить з мене філософа. Збирайся.

— Сет, я не поїду, — тихо, але твердо відказала вона, не піднімаючи очей від води.

Сет завмер. Він зробив крок до неї, і його обличчя знову стало схожим на маску з каменю.
— Мала, чому? Ти нарешті не тікаєш від мене, я терплю це село заради тебе, а ти не хочеш з’їздити в наше рідне місто? Будемо разом, швидко заберемо все і назад.

— Ні, не хочу, — Клер випрямилася. — Я обіцяю, що буду відповідати на всі смс вчасно. Я нікуди не втечу. Буду чекати тебе тут, на цьому самому подвір’ї. Повір мені, якщо кохаєш.

Сет нервово стиснув пальці в кулак.
— Мала, ти ж розумієш, що це нечесно? Залишати мене в такому стані?

— Сет, я тобі довіряю, — вона підійшла і поклала мокрі долоні йому на груди. — Чому ти не можеш просто повірити мені?

Сет гірко засміявся, накриваючи її руки своїми.
— Напевно тому, Клер, що перша твоя втеча від мене тривала одинадцять років. А друга... я ледве з розуму не зійшов, поки шукав тебе по всій країні й нарешті знайшов тут, у Вишневому. Ти хочеш, щоб я просто сів у машину і поїхав, залишивши тебе там, де я ледь не помер від страху втратити тебе назавжди?

Він дивився на неї, і в його погляді була вся та біль і одержимість, яку він роками ховав за татуюваннями.

— Якщо ти зараз не поїдеш і не повіриш мені, що я буду тебе чекати... — Сет на мить заткнувся, жовваки на його обличчі заходили ходуном. — Тоді я взагалі не бачу сенсу вірити тобі. Ніколи.

Він різко засунув руку в кишеню спортивних штанів і витягнув ключі від позашляховика. Брелок глухо клацнув у його долоні. Це не було прохання. Це був ультиматум, загорнутий у відчай. Сет підійшов до неї впритул, нависаючи над дівчиною своєю масивною постаттю, затуляючи собою сонце.

— Мала, слухай мене уважно, — його голос став низьким, хрипким від стриманої люті. — Я зараз поїду. Сам. Але якщо я повернусь, а тебе тут не буде...

Він зробив паузу, і Клер побачила, як здригнулися його ніздрі.

— Я спалю це все село до біса, — процідив він крізь зуби, і в його голосі не було ні краплі жарту. — А потім знайду тебе. Дуже злий. Ти ж знаєш, що я знайду. З-під землі дістану, Клер.

Він розвернувся, не чекаючи відповіді, і попрямував до машини. Важкі кроки босих ніг по сухій землі звучали як відлік таймера. Сет застрибнув у салон, завів двигун, і потужний гуркіт мотора розірвав сільську ідилію, змусивши сусідських курей знову з криком розлетітися.

Він навіть не подивився в її бік, коли машина здавала назад. Пил з-під коліс піднявся в повітря, осідаючи на мокрій білизні, яку Клер щойно випрала. Чорний позашляховик рвонув з місця, залишаючи за собою лише шлейф диму та важке відчуття загрози.

Клер залишилася стояти посеред подвір'я, тримаючи в руках мокру футболку Сета. Вона дивилася вслід машині, поки та не зникла за поворотом, що вів на трасу до міста.

— Я буду тут, Сет, — тихо прошепотіла вона в порожнечу, хоча знала, що він її вже не чує. — Цього разу я справді нікуди не втечу.

Сет увійшов у свою міську квартиру, де все ще пахло антисептиком і дорогим тютюном. Колись це місце було його особистим простором, а тепер здавалося порожнім і незатишним. Він швидко скидав у сумку речі: футболки, змінне взуття, свої професійні тату-машинки та фарби. Кожен рух був чітким, але очі щохвилини перевіряли екран телефона.

Він швидко набрав повідомлення:
«Вже вдома. Забираю речі. Заїду в магазин, тобі щось купити?»

Відповідь прийшла майже миттєво. Сет нарешті розслабив плечі. Вона на місці. Вона не пішла.
Клер: «Так, купи нормального шоколаду і гранатовий сік».

Сет коротко відписав «Ок» і вискочив з квартири. Він швидко промчав містом, завантажив у багажник віскі, блоки сигарет, великі колонки та пакет із продуктами. Його нестримно тягнуло назад у Вишневе.

Тим часом у селі Клер стояла біля вікна, притиснувши холодну долоню до живота. Вона намагалася дихати рівно, але цифри в голові не давали спокою. Вона гарячково вираховувала час, що минув від їхньої останньої ночі в місті — тієї самої, перед її раптовим зникненням.

— Два місяці... — прошепотіла вона, і її власний голос злякав її в тиші порожньої хати. — Боже мій, ні, цього не може бути.

Два місяці затримки. У неї всередині все обірвалося від усвідомлення. Вона знала Сета: він міг бути грубим, ревнивим, міг розганяти пів села через один не так кинутий погляд, але дитина... Це було щось зовсім інше. Як сказати про це чоловікові, який сам ще вчиться довіряти?