Пекельна втеча

Вона прокинулася рівно о сьомій. Тиша у квартирі була крихкою, як тонке скло. Клер повільно підвелася, намагаючись не дихати, щоб не розбудити чоловіка, який ще кілька годин тому був її персональним раєм і пеклом одночасно. Вона швидко зібрала речі, серце калатало в горлі, а пальці тремтіли, коли вона востаннє глянула на його спляче обличчя. Вона втекла, не залишивши навіть записки — лише запах своїх парфумів на подушці.

Вона зустрілася з Джен біля автобуса. На очах Клер були сльози, які вона вже не намагалася приховати.

— Клер, люба, я ж розумію, що сталося, — тихо сказала Джен, обіймаючи подругу. — Ти була з ним. Якщо тобі так боляче їхати, може, ну його, те село? Залишся.

— Ні, я повинна його забути, — Клер витерла щоки тильною стороною долоні. — Час лікує. Я маю їхати. Тільки не говори йому, де я, добре?

— Звісно, я розумію. Не хвилюйся, — Джен зітхнула, проводжаючи поглядом автобус, що повільно від’їжджав від перону.

Я прокинувся пізніше. Рука автоматично потягнулася до іншої половини ліжка, але намацала лише холодну тканину простирадла. Порожнеча.

Я підскочив, наче від удару струмом. Квартира була мертвою. Жодного звуку, жодного сліду її присутності, окрім клятого відчиненого замка. Я ледь не розніс усе навколо. Склянка з-під віскі полетіла в стіну, розлетівшись на тисячу дрібних скалок — таких же гострих, як моя лють.

— Знову, Клер? Знову втекла, дурне дівчисько? — мій голос зірвався на хрипкий крик у порожніх стінах. — Я тебе з-під землі дістану!

Я вибіг з квартири, навіть не зачинивши двері. Сів у машину, вдарив по газах так, що шини завили на асфальті Чорноводська. Перша зупинка — її квартира. Я гатив у двері, поки не вийшла сусідка.

— Не було її! — прошамкала стара. — Зранку ще кудись подалася з сумками.

Я рвонув з місця, не дослухавши. Машина летіла до бару «Неон». Я знав, що Джен — мій останній ключ. Якщо вона не скаже правду, цей бар стане першим, що я спалю в цьому місті на шляху до своєї жінки.

Я загальмував біля входу так різко, що машину занесло. Двері бару відчинилися з ударом об стіну. Я влетів усередину, і мій погляд, повний шаленства, миттєво знайшов Джен за стійкою.

— Де вона, Джен? — я не питав, я вимагав. — Кажи, де Клер, поки я не втратив залишки самоконтролю!

Джен бачила мої очі — в них не залишилося нічого людського, лише голий, первісний інстинкт мисливця, у якого вкрали здобич. Вона відступила за стійку, міцно тримаючись за край, але голос її майже не тремтів. Вона була гарною актрисою.

— Сет, заспокойся! — крикнула вона, намагаючись перекрити мій важкий подих. — Її викликали по роботі. Терміново. Я сама не знаю куди саме! Вона обіцяла написати, як тільки зможе.

— Джен, я рознесу тут усе! — мій голос зірвався на рик. — Я спалю це місто, переверну всю кляту країну і вб’ю кожного, хто стане в мене на шляху!

Я вилетів з «Неону», не бачачи нічого перед собою. Машина здригнулася, коли я втиснув педаль у підлогу. Я вилітав на головну дорогу, ледь не протаранивши кілька автівок, ігноруючи сигнали та крики водіїв. Мені було байдуже. Світ навколо перестав існувати — він стиснувся до однієї точки, де Клер знову вислизнула в мене з-під пальців.

Наступні кілька днів стали пеклом. Я не спав. Я не їв. Я шукав скрізь: у редакціях, на вокзалах, у готелях. Я щовечора приходив у бар і доводив Джен до істерик, вимагаючи відповіді, якої вона нібито не мала. Я зривався на кожного, хто потрапляв під руку. Поліція приїжджала за викликом сусідів двічі, але мені було плювати. Вночі я напивався до повної відключки прямо на підлозі своєї порожньої квартири, щоб хоч на кілька годин вимкнути цей чортовий біль у грудях.

Тим часом у селі Вишневе, за сотні кілометрів від мого безумства, Клер дістала телефон.

СМС від Клер до Джен:
«Привіт, Джен. Я на місці. Вибач, що не написала одразу — поки показали будинок, поки познайомилася з місцевими... не було часу. Ночами плачу як дура, постійно думаю про нього. Тут люди дивляться на немісцевих як на інопланетян. Всі віруючі, молоді майже немає. Щоб розговорити продавчиню в магазині, довелося розповісти їй історію про Сета. Тепер я тут своя. До речі, продавчиню звуть тітка Маша. Магазин один на все село. Три маленькі вулиці. Тут він мене точно не знайде».

Клер сиділа на ґанку старого будинку, дивлячись на безкраї поля. Вона думала, що три вулиці та тітка Маша — це її надійний захист. Вона не знала, що Сет уже не просто шукає — він почав випалювати землю навколо.

Тітка Маша та тітка Ганна стояли на порозі, затуляючи собою м’яке вечірнє сонце. Їхні обличчя, порізані зморшками, як стара рілля, випромінювали спокійну, майже сувору мудрість. Тітка Ганна поклала свою важку, теплу долоню на плече Клер.

— Дитино, ти кажеш — час лікує, — тихо почала вона, хитаючи головою. — Ні, це не так. Час лише притрушує попелом те, що досі горить. Ми ж бачимо твої заплакані очі. Від кохання не втечеш, ти тільки боляче собі зробиш, вириваючи його з коренем.

Клер хотіла заперечити, вигадати чергову професійну відмовку, але в цей момент її телефон у кишені джинсів завибрував. Це було повідомлення від Джен. Клер відкрила його, і літери розпливлися перед очима від нових сліз.

СМС від Джен:
«Клер, я більше не можу мовчати. Мені страшно за нього. Сет не просто шукає тебе — він руйнує себе. Він приходить у бар щодня, і я не впізнаю його. У нього всі кулаки збиті в кров, він розтрощив стіну в підсобці, бо я не сказала, де ти. Він не спить, майже не їсть, тільки п'є і виє від люті, як поранений звір. Поліція забрала його вчора, бо він ледь не прибив якогось хлопця, що просто не так на нього глянув. Клер, він з'їхав з котушок. Його любов — це не те, від чого можна просто виїхати на автобусі. Це хвороба. Я боюсь, що якщо він не знайде тебе найближчим часом, він просто не виживе. Подумай, чи варта твоя кар'єра того, що зараз відбувається в Чорноводську».