Спроба порятунку

Я витримав паузу, даючи кожному слову осісти на її плечах важким тягарем. Мої долоні все ще впиралися в стійку, і я бачив, як вона мимоволі стежить за лініями тату на моїх пальцях.

— Справді, — почав я, і мій голос став небезпечно спокійним. — Якщо це все, що ти хочеш — я піду. Прямо зараз. Видалю твій номер і забуду, що ти існуєш у цьому місті. Але за однієї умови.

Клер нарешті підвела на мене очі. У них читався виклик, змішаний із глибоким загнаним страхом.
— Яка умова? — її голос звучав сухо.

— Ти відповіси чесно на моє запитання. Лише на одне. І навіть не намагайся збрехати, Клер. Я вивчав твої репортажі всі ці роки, я знаю, як ти ховаєш правду за красивими епітетами. Але мене ти не обдуриш. Я чудово знаю відповідь, мені просто потрібно почути її від тебе.

Вона випрямила спину, намагаючись повернути собі маску професійної впевненості.
— Яке запитання?

Я нахилився до неї ближче, так, щоб Джен не чула мого пошепту, хоча вона й так ловила кожне слово.
— Чому ти втекла одинадцять років тому? Насправді.

Клер на мить затамувала подих. Час у «Неоні» зупинився. Я бачив, як пульсує жилка на її шиї. Вона могла сказати про кар'єру, про переїзд, про нові перспективи у столиці. Але це була б брехня, і ми обоє це знали.

— Ти злякалася, чи не так? — продовжував я, не чекаючи відповіді. — Ти злякалася, що я назавжди залишу на тобі свій слід, який не виведе жоден лазер. Що я стану твоїм головним репортажем, який ти ніколи не наважишся опублікувати.

Клер мовчала занадто довго. Її пальці, що стискали телефон, побіліли. Вона повільно підняла голову, і я побачив у її погляді те, чого вона не могла приховати за одинадцять років — чисту, незахищену біль.

— Я втекла, тому що ти був небезпечним, Сете, — нарешті вимовила вона, і її голос був ледь чутним. — Ти не просто робив татуювання. Ти забирав душу. І я знала, що якщо залишуся ще на один вечір… від Клер, яку я знала, нічого не залишиться. Ти хотів мене приручити, а я хотіла жити.

Я повільно відсторонився від стійки. Відповідь була отримана. Це було саме те визнання, яке мені було потрібне — вона втекла не через ненависть, а через те, що я мав над нею владу, якої вона не могла контролювати.

— Чесно, — коротко кинув я. — Як і обіцяв.

Я розвернувся і пішов до виходу, відчуваючи її погляд між лопаток. Я знав, що вона зараз дивиться на моє чорне худі, на мої кросівки, на двері, що зачиняються за мною. Блокуй номер скільки завгодно, Клер. Головне, що я знову розкрив твою головну таємницю.

Щойно важкі двері «Неону» зачинилися за мною, Клер не витримала. Вона впала на стілець, і перша сльоза, яку вона так довго стримувала, обпекла щоку. Потім інша, і ось уже тихий схлип переріс у справжню істерику.

Джен миттєво опинилася поруч. Вона обняла подругу за плечі, намагаючись заспокоїти.
— Клер, ну ти чого? — розгублено шепотіла вона. — Він же пішов. Як ти й хотіла. Все скінчилося.

— Навіщо він це робить? — Клер підняла на неї очі, в яких читалися лише біль і розпач. — Я так не витримаю, Джен! Я все життя по цеглині будувала свою кар'єру, своє ім'я. Чому він приїхав саме сюди? Чому саме зараз?

— Подруго, заспокойся, — Джен серйозно подивилася їй в обличчя. — Ти мені не довіряєш? Поясни нарешті, що між вами сталося тоді, одинадцять років тому.

Клер закрила обличчя руками, і її слова звучали як сповідь приреченої:
— Нема чого пояснювати… Я закохана в нього. Досі. Розумієш? Я бачити його не можу, чути голос — це фізичний біль. Якщо я підпущу його бодай на крок, він зруйнує мій світ. Мою кар'єру, моє життя… Він спалить усе, що мені дороге, і залишить на попелищі лише своє чорнило.

Джен застигла. Вона знала, що Сет небезпечний, але не знала, що він — її персональний наркотик. Вона мимоволі перевела погляд на барну стійку, де ще кілька хвилин тому лежали речі Клер: сумочка, телефон і паспорт. Але стійка була порожньою.

— Клер… — голос Джен став дивно холодним. — Тобі доведеться його розблокувати. І поговорити.

— Що? Ні! Ти що, мене не чуєш? — Клер підскочила з місця. — Післязавтра в мене автобус у Вишневе. Мені треба написати цю кляту статтю про життя в селі. Я просто поїду далі й спробую вирвати його з голови. Знову.

— Боюсь, не поїдеш, — Джен відступила назад, вказуючи на порожню стійку.

— Що?

— Заспокойся. Завтра поговориш з ним тут, у барі, а потім поїдеш. Добре?

— Ні, Джен! Я не прийду сюди завтра! Я взагалі не хочу виходити з дому!

— Прийдеш, подруго, — зітхнула Джен. — Бо без паспорта ти нікуди не поїдеш.

Клер заціпеніла. Вона кинулася до своєї сумочки, гарячково перевіряючи кожне відділення, викидаючи на стійку ключі, косметику, блокнот… Паспорта не було.

— Чорт! Диявол! Як він міг?! — її викрик розрізав тишу порожнього бару. — Він його вкрав! Сет просто вкрав моє життя!

Вона вчепилася в край стійки, дивлячись на двері, за якими зник чоловік, котрий щойно забрав її єдину можливість втекти.

А я в цей час сидів у своїй квартирі поверхом вище. Я тримав у руках її паспорт, проводячи пальцем по її фотографії. Клементина. Клер.
Я знав, що вона зараз ненавидить мене. Знав, що вона кричить і плаче. Але тепер у неї не було вибору.

Я дістав телефон і побачив, що блок знято. Вона зробила це.

Текст мого смс:
«Завтра о дев'ятій вечора в "Неоні". Твій квиток на свободу в мене в руках, Клер. Не запізнюйся. Я не люблю чекати».

Я відкинувся на спинку крісла. Полювання закінчилося. Почалася облога.

Вечір у «Неоні» був задушливим. О 20:30 я вже сидів на своєму місці. Склянка віскі, лід, що повільно танув, і відчуття, що я нарешті контролюю ситуацію. Клер з’явилася тихо. Вона сіла поруч, і я відчув, як від неї віє холодом і напругою.

— Сет, це не смішно, — почала вона, не дивлячись на мене. — Поверни мені паспорт.

Я повільно повернув до неї голову. У червоному світлі неону вона виглядала виснаженою, але дико вродливою.
— Справи зачекають, Клер. Ти нікуди не запізнишся, якщо ми просто поговоримо.