Репліка відчаю

 «Що я ношу в собі – можливо те, чого не сказав у своїх книгах», – він глянув на місто в попелі, яке куріло над сходом сонця. Обгорілі крони дерев і запах згореного м'яса, обвуглені люди не зустріли світанку, не знайшли морфій. Суїцид для цих країв – звична річ, але в таких масштабах смерть не кланялась тут. Якийсь чоловік плювався кров'ю й вимовляв щось німецькою – красива мова, особливо пасує вмираючим.

Далі були тіла, але через тазові кістки вони отримували стать, білі зуби виглядали як сапфіри на чорному тлі. Усе хрустіло під моїми руками – можливо, я йшов по пальцях, хоча хотілось вірити, що то були дерева соснового лісу, який ріс поряд. Розбиті вітрини і ювелірні прикраси у склі.

Я бачив, як горить картина оголеної дівчини: вогонь поглинає її тіло, у неї чомусь не має сліз – вони потекли з моїх очей. В її погляді було запитання: «Для чого ти живеш?». Але вона дивилась не на мене – вона любила скульптуру музею, яка стояла без голови та погляду. Його очі, які були розбиті на асфальті, були звернені на сліди, які хтось залишив, тікаючи від смерті. Падав сухий дощ.
Дивно, але я тут мав співрозмовника, та він тепер не може піднятися з попелу. Це була жінка, яка грала роль сильної, але тільки я знав ціну її сліз і сміявся над її клятвами. В просторі було чути її слова та крики птахів, які втомились від крові й летіли від погляду в забуття. На губах був присмак меду.