Пролог

РЕПЕТИЦІЯ ПРОВАЛУ

новела

АЛЬБРЕХТ ГЕЛЕР

(1813—1847)

німецький композитор пізнього романтизму. Народжений у Галле. Навчався в Лейпцигу та Дрездені у класах Й. Б. Россіні (теорія) та К.-Ф. Енке (віолончель). Автор двох симфоній, трьох сонат для віолончелі та чотирьох концертів. Останній — концерт ре-мінор для віолончелі з оркестром (1846—1847) — залишився незавершеним: композитор помер під час роботи над другою частиною, на 184-му такті. Рукопис обривається посеред фрази; останні чотири такти, записані рукою Гелера, не мають музичного розв’язання.

Концерт практично не виконується. У програмних примітках зазвичай зазначають: «Завершення твору неможливе». Виконання, відомі з кінця XIX століття, супроводжуються традицією, яка отримала назву «гелерової паузи»: на 184-му такті соліст зупиняється, опускає смичок, витримує шість секунд тиші, після чого підводиться і йде зі сцени, не закінчуючи виконання. Цей жест вважається єдино прийнятним способом виконання твору. Спроби продовжити гру після 184-го такту в історії неодноразово відзначалися; жодна з них не була визнана успішною.

Окремі дослідники припускають, що в архіві Гелера збереглися олівцеві начерки продовження — на полях рукопису та в окремих нотатниках, які композитор робив наприкінці життя. Більшість фахівців відкидає цю гіпотезу за браком автографічних свідчень.

— Зі статті в «Лексиконі малих романтиків», т. 4, с. 217.

I. Запрошення

Лист прийшов у вівторок, без штемпеля. Адам знайшов його не в скриньці, а на столі біля віолончелі — конверт лежав так, ніби його щойно поклали і вийшли. Папір був жовтуватий, вицвілий по краях, з тих, що довго лежали в шухляді й тільки сьогодні згадали, що мусять бути доставлені. На конверті — його ім’я. Більше нічого: ні адреси, ні дати.

Усередині — один аркуш. Театр повідомляв, що репетиція відбудеться в середу, о четвертій. Концерт ре-мінор Альбрехта Гелера. Просили не запізнюватись. Підпис був нерозбірливий — чи то Майєр, чи то Майстер, чи то якась примітка олівцем, котру забули стерти.

Адам перечитав тричі. Він не пам’ятав, щоб погоджувався грати Гелера. Він узагалі не знав про Гелера майже нічого — ім’я з виносок до товстих книжок про забутих романтиків. Народжений у тринадцятому, помер у сорок сьомому. Тридцять чотири роки. Концерт ре-мінор, який ніхто не виконує, бо композитор помер, не дописавши його. Адамові теж було тридцять чотири. Він раніше не мав підстав про Гелера думати.

І все ж він пішов. Він не міг би пояснити чому. Можливо, через те, що у віолончелі давно не було серйозної роботи. Або через дощ, який того ранку йшов так монотонно, що навіть відмова від листа здавалася зусиллям.

* * *

Театр стояв там, де завжди, але здавався меншим, ніби за ніч відступив на крок углиб провулка. Бічні двері були прочинені. У фойє нікого. Лампи горіли впівсили.

Біля колони стояла жінка з валізою. Невелика валіза, темна, з потертими кутами. Жінка тримала її в руці так, як тримають щось, що от-от треба нести далі, але куди — ще не вирішено. На Адама вона не глянула. Він пройшов повз. Коли двері за ним зачинилися, йому здалося, що вона не змінила положення ні на сантиметр, ніби й не дихала.

Зала була освітлена. На сцені стояло крісло, пюпітр і віолончель — не його. У першому ряду сиділо четверо. Вони повернулися всі одночасно, ніби почули один тон, на який тільки вони були налаштовані.

— Пане Грунд. — Чоловік у середині підвівся, подав руку. Рука була суха й тепла. — Густав Майєр. Ми думали, ви не прийдете.

— Чому ви так думали?

Майєр усміхнувся ввічливо, не відповівши. Поряд із ним сиділа жінка в темному, зі шкіряним блокнотом на колінах — Ванда Зілінська, критик. Її ліва рука була в рукавичці, хоча в залі було тепло. Далі — худий чоловік у костюмі, який висів на ньому: Кашуба, адміністратор. І ще один, старший, із віолончеллю біля ноги: Стефан, перший віолончеліст оркестру. Стефан кивнув, не подавши руки.

— Прошу, — сказав Майєр і показав на сцену. — Інструмент налаштований.

Адам не рушив одразу.

— У запрошенні було сказано про репетицію.

— Так.

— Я не пам’ятаю, щоб ми домовлялися про цей концерт.

— Це нормально, — сказав Майєр. Він узяв з пюпітра картку, нахилився до неї, прочитав уголос, ніби це могло щось пояснити: — Грунд Адам. Тридцять чотири роки. Гелер, концерт ре-мінор.

Він повернув картку на пюпітр. Більше нічого не додав.

* * *

Адам сів. Віолончель була старша за його власну, з тонкою тріщиною на підставці — не шкідливою, з тих, що не псують звуку. Партитура була розгорнута на першій сторінці. Концерт він ніколи раніше не бачив, але у верхньому правому кутку чиясь рука написала олівцем число: 184. Просто число.

— Що це? — спитав він.

— Що саме?

— Число.

Майєр подивився знизу довго, як дивляться на питання, відповідь на яке є, але вимагає інших обставин.