Розділ 7. Останній подих, який став вічністю

Світло не вибухнуло, різко почало стискатися, повільно, але евідворотно. І в центрі цього стиску був Вінг.

Його тіло, яке ще мало форму, почало втрачати вагу, ніби кожна клітина більше не трималася разом, а розходилася, розчинялася в енергії, яка його обрала. Він відчув це не як миттєвий біль, а як поступове від’єднання від усього, що робило його живим.

Спочатку зникло тепло. Його руки більше не відчували простору, вони ніби перестали існувати, хоча він ще бачив їх, як відлуння того, що було. Потім прийшла порожнеча в грудях, там, де билося серце, і кожен наступний удар ставав слабшим, ніби хтось обережно вимикав саме життя.

Він зробив вдих. Останній, який відчував як вдих. І не зміг видихнути одразу, бо повітря більше не належало йому.

Легені не боліли, а просто перестали працювати. І це страшно усвідомлювати, але плата була миттєва. Його свідомість почала відриватися, як сон, з якого не хочеться прокидатися, а думки розсипалися, як скло, що падає на камінь, і кожен уламок ніс спогад, який він не встиг прожити до кінця.

Він побачив себе, з минулого, такого слабкого, злого і того, хто не вмів любити правильно.

Раптом біль повернувся: інший, глибший, що розриває саму сутність. Світло почало проходити крізь нього не ніжно, а нещадно не залишаючи нічого.

Кожен спогад, кожна емоція, кожен страх витягувалися назовні, ніби його очищали до повної порожнечі. Це не було звільненням, це було розбиранням на частини.

Він кричав, але вже без голосу. Його крик став імпульсом, який розходився крізь галактики.

Ірівз відчув цей момент як удар у серце. Люди падали на коліна, не розуміючи чому, але відчуваючи втрату, яка була ще до того, як вони її усвідомили. Рейва схопилася за груди, її очі наповнилися сльозами, які з’явилися раніше за розуміння.

— Ні… — прошепотіла вона, але вже знала.

Коптель опустив голову. Ліра заплющила очі, бо кожен із них відчув. Що щось закінчується. Назавжди.

Олз здригнулася. Її темрява розсипалася, але не в хаосі, а в дивному спокої, ніби вона вперше відчувала щось інше, ніж гнів. Сутності, які ще залишалися, перестали боротися, вони дивилися, ніби вперше бачили те, що не могли зрозуміти. Жертву.

Вінг більше не відчував часу. Його серце зробило останній удар. І… зупинилося.

Повністю.

Тиша.

Він не зник одразу. Його свідомість зависла на межі. Між реальністю та іншим виміром. І в цій межі він побачив її, востаннє, його жінку, жива та така сама як ще до тої прикрої ситуації. Відчувся відлунням голос... Живи... будь зі мною.

Він зник. Темрява переросла у світло, яке стало частиною всього і в самому центрі, де колись билося Серце гніву, з’явилося щось нове.

Тотем, який не мав імені, але мав історію, що брала початок з усвідомлення людини, яка колись не вміла жити, але навчилася.

Перемога завжди звучить інакше, коли за неї заплачено надто високу ціну. На Ірівзі більше не було вибухів, небо поступово очищалося від темних розломів, уламки кораблів повільно згорали у верхніх шарах атмосфери, залишаючи по собі лише світлові сліди, схожі на останні згадки про битву, яку ще довго переказуватимуть як легенду.

На площі, де зібралися воїни, панувала тиша, дуже боляче розуміти таку ціну і треба час щоб це прийняти.

Посеред головного храму вже височів новий тотем. Він не був схожий на інші артефакти Ірівзу, бо здавався живим, ніби всередині нього досі пульсувала знайома енергія. Світлий камінь переплітався з темними прожилками Олз, утворюючи символ нового балансу між двома світами. Всі знали хто став його серцем.

Коптель стояв першим. Старий генерал, який не схиляв голову навіть перед смертю, тепер виглядав так, ніби за одну ніч постарів ще на десять років. Його широкі плечі, які завжди тримали поставу воїна, трохи опустилися, а погляд не відривався від тотема. Він мовчав довго. Рука, вкрита шрамами та старими слідами битв, повільно торкнулася холодної поверхні.

— Ти все ж перевершив мене, хлопче, — хрипко промовив він, і в цих словах не було звичної суворості.

Лише гордість та невимовна біль. Коптель важко видихнув, ніби разом із цим подихом відпускав те, що не міг змінити.

— Я хотів навчити тебе вести армію, а ти навчив нас бути людьми.

Його голос зламався на останньому слові, для інших це був майже шок. Коптеля ніхто ніколи не бачив таким. Він випростався, але вже не ховав почуттів.

— Воїни Ірівзу не плачуть через поразку, — сказав він тихо, дивлячись на побратимів. — Але мають право плакати за тим, хто став більшим за нас усіх.

І тоді він опустив голову.

Вперше не перед ворогом, а перед другом по зброї.

Ліра стояла трохи осторонь. Її руки були схрещені на грудях, ніби вона досі намагалася тримати контроль, який завжди був її захистом від усього зайвого. Але очі видавали більше, ніж будь-які слова. Вона посміхнулася, сумно, ледь помітно.

— Ти був нестерпним, — тихо сказала вона, дивлячись на тотем. — Самовпевнений, упертий і завжди ліз туди, куди не треба.

Вона заплющила очі, і одна сльоза все ж зірвалася вниз.