Розділ 5.4

Панувала невизначеність і тиша. Мудрець мовчав довше, ніж дозволяла витримка будь-якого воїна, і вона була важчою за будь-який вирок, відповідь, яка не могла бути простою або зручною. Простір навколо не рухався, але змінювався, ніби саме Серце гніву прислухалося до цього діалогу і чекало, чи залишиться у нього шанс повернутися.

Вінг стояв нерухомо, слова ще відлунювали "Я не відмовлюся ні від кого."

Сила слів, яка тримала рівновагу та мала свою ціну. Чи добра відповідь? Чи правильний хід думок?

Мудрець зробив крок вперед, і хоча його форма залишалася невизначеною, присутність стала щільнішою, майже відчутною, випромінюючи життя і смерть одночасно.

— Ти відповів так, як відповідають ті, хто ще боїться втратити.

Ці слова вдарили. Вінг стиснув щелепи, але не заперечив.

— Вірність — це не бажання врятувати всіх, а готовність обрати, навіть якщо цей вибір розірве тебе.

Картини зникли, залишилася порожнеча.

Настало нове випробування, зараз простір наповнився звуками не бойовими, а людськими: шепіт, де-не-де плач, крики. Вінг озирнувся, перед ним відкрився інший світ, не Ірівз, не Олз, а щось інше.

Місце, де війна ніколи не закінчувалася, але й не починалася, тут вона просто була частиною існування. Люди і істоти жили серед руїн, будували, втрачали, знову будували і знову втрачали, ніби були замкнуті в циклі, з якого не було виходу. Діти народжувалися вже зі страхом у очах. Дорослі не вірили в спокій, Старі не пам’ятали, що таке тиша.скільки років та часу тривало, невідомо... це здавалося нормою.

Вінг відчув, як у грудях піднімається гнів та супротив, всерередині росла біль.

— Чому… — його голос був напругжений. — Чому вони мають це переживати?

Мудрець не відповів одразу, дав можливість побачити більше.

Перед ним вимальовувались битви не героїчні, багато несправедливості, жорстокості та брудні, нищивні двобої без сенсу, де сильні знищують слабких, де страх породжує ще більший страх і одна втрата перетворюється на десятки нових.

— Бачу це не вибір, а вирок.

Мудрець нахилив голову.

— А ти впевнений, що вони не обирають це кожного разу?

Це питання зависло в повітрі, змушувало дивитися глибше. Вінг зробив крок вперед, глянув більш уважніше, його очі стали темнішими.

— Ніхто не обирає біль.

— Але багато хто обирає страх, — відповів Мудрець.

І тоді все змінилося, з плинили світла змішаною туманністю простір навколо почав стискатися. Світ, який він бачив, почав ламатися, ніби його спеціально доводили до межі, у середині з’явився вибір — дві можливості.

Перша, була з легким світінням та мерехтливостю, відображала зцілення та можливість забрати біль, знищити ці  страждання. Зробити світ, де не буде страху, втрат, війни. Але разом із цим зникне щось інше. Свобода.

Друга — залишити все як є, дати світам жити, помилятися, боротися, втрачати, можливо, колись навчитися, а може й ні.

— Ти хочеш змін, але чи готовий ти забрати разом із болем те, що робить їх живими?

Вінг відчув, як у ньому все стискається, емоції вирували гірше за бій, бо тут не було ворога, тільки вибір.

Дихання стало важким, серце билося швидше, перед ним стояли обличчя: знайомих йому людей, тих кого він втратив, і тих кого бажав врятувати... Нищівний вибір.

— Я не хочу, щоб вони страждали… 

Мудрець дивився, відповідь ще не була завершена.

І тоді Вінг підняв голову, очі більше не шукали легкого рішення, настав час усвідомленості та можливості змін.

— Але я не маю права вирішувати за них, якщо я заберу біль… я заберу і їхній шлях.

Мудрець зробив крок назад.

— Ти починаєш розуміти.

Випробування ще не закінчилося, із відповіддю прийшла ціна... вона вже чекала.

—

Покарання почалося тихо, майже непомітно, і в цій тиші було щось таке, що змушувало стискатися навіть саму сутність існування.

Свідомість Вінга здригнулася, спочатку ледь відчутно, потім різко почала розриватися, ніби її тягнули в різні сторони сили, які не можна було зупинити або навіть усвідомити повністю. Він більше не відчував себе цілісним, його думки втрачали форму, розсипалися на уламки, які зникали ще до того, як він встигав їх утримати.

Біль прийшов не ззовні, а народжувався всередині, дуже глибоко і було відчуття, яке не можна заглушити чи відсунути. Це був біль, який не мав меж, який не зменшувався і не змінювався, він лише зростав, заповнюючи все, що залишалося від нього.

Його свідомість намагалася втекти, шукала вихід, а простір навколо був замкнутий, ніби стала кліткою, яка не мала ні дверей, ні тріщин, ні слабкого місця. Куди б він не рухався, він повертався в ту саму точку, де біль уже чекав.

Вінг закричав та не мав звуку, він розходився хвилями, що торкнулися міцною хвилею світів.

Ірівз здригнувся першим, небо розкололося не видимо, але відчутно, і в цій тріщині з’явилося щось нове, щось нестабільне, що почало сипатися вниз. Метеорити проривали атмосферу, залишаючи за собою вогняні сліди, які різали небо і падали на землю з силою, що не залишала часу на втечу.