Розділ 4.1

Воїни виходили з різних частин міста, але рухалися в одному напрямку, і цей рух був не хаотичним, а злагодженим, ніби сама галактика вела їх до місця, де вирішувалася не лише доля війни, а й право на існування. Вулиці Ірівзу наповнювалися людьми, і кожен крок віддавався в просторі особливим відлунням, яке не було звуком у звичному сенсі, а скоріше відчуттям спільності, що народжується в момент найбільшої небезпеки.

Небо над містом змінювалося, стаючи глибшим, темнішим, і в цій темряві вже можна було розгледіти тонкі, майже невидимі розломи, крізь які просочувалася чужа енергія, холодна і ворожа, ніби сама тканина реальності починала тріщати під натиском галактики Олз. Люди піднімали погляди вгору, і в цих поглядах не було паніки, але була правда, від якої неможливо сховатися, бо кожен із них розумів, що сьогоднішній день стане межею між тим, що було, і тим, що залишиться після.

Процесія почалася без наказу, але з глибоким внутрішнім покликом, який об’єднав усіх, хто міг стояти, йти, відчувати, і ця єдність була сильнішою за будь-яку зброю, бо вона народжувалася не зі страху, а з бажання зберегти одне одного. Діти йшли поруч із воїнами, старі трималися за руки молодших, і навіть ті, хто ніколи не брав участі у битвах, сьогодні стали частиною захисту, бо їхня віра була не менш важливою.

У центрі міста піднімалися великі та стародавні тотеми. 

Їх велич вражала, вони не були просто кам’яними чи металевими структурами, вони дихали енергією, яка накопичувалася століттями, і кожен із них ніс у собі частину сили цієї галактики, пам’ять, біль і надію. Їхні поверхні були вкриті символами, які починали світитися, коли до них наближалися люди, і це світло було не зовнішнім, а відповіддю на те, що приносили з собою ті, хто приходив.

Вінг ішов попереду.

Його постать була зібраною, впевненою, але в його очах з’явилося щось нове, те, що не можна було назвати слабкістю, але що робило його ближчим до тих, кого він тепер мав захищати. Він дивився на людей, які проходили повз нього, і бачив у кожному не просто обличчя, а історію, життя, яке може зникнути, якщо він не впорається.

Рейва йшла поруч, її рухи були плавними, майже невідчутними, але саме вона тримала той невидимий баланс, який не давав страху розірвати цю єдність, і коли вона торкалася рук людей, ті заспокоювалися, знаходили в собі сили стояти далі. Її очі блищали від сліз, які вона не приховувала, бо в цьому моменті сльози не були ознакою слабкості, вони були частиною правди, яку кожен проживав по-своєму.

Генерал Коптель ішов трохи позаду, але його присутність відчувалася, як стіна, яка не дасть зламатися, навіть якщо удар буде надто сильним. Його обличчя залишалося суворим, але в глибині погляду можна було побачити те, що він не дозволяв собі показувати раніше, бо навіть він, людина, яка прожила війну, розумів, що сьогоднішній день відрізняється від усіх попередніх.

Коли вони дійшли до центрального кола, процесія зупинилася, але ця зупинка не була кінцем руху, вона стала переходом, моментом, коли кожен повинен був зробити крок не вперед, а всередину себе. Люди почали ставати навколо тотемів, формуючи коло, яке з кожною секундою ставало щільнішим, сильнішим, ніби створювало нову структуру, що тримається не на матеріальному, а на спільному намірі.

Перший імпульс прийшов тихо, ледь відчутно.

Один із тотемів засвітився, і це світло було не яскравим, а глибоким, воно ніби проходило крізь людей, торкаючись їх ізсередини. Потім другий, третій, і за кілька митей усе коло наповнилося пульсацією, яка об’єднала всіх у єдину хвилю.

Вінг відчув це одразу.

Енергія піднялася з землі, пройшла крізь його тіло і з’єдналася з тією силою, яку він отримав біля каменю, і в цей момент він зрозумів, що його сила більше не належить лише йому, вона стала частиною чогось більшого, і саме це робило її справжньою.

Люди заплющували очі, хтось тримався за руки, дехто у молитві схиляв голову і сльози текли по обличчях, але це не був страх, це від усвідомлення, що кожен із них зараз віддає частину себе, щоб захистити тих, хто стоїть поруч.

Небо над ними здригнулося. Розломи стали видимішими, немов темрява прорветься просто зараз.

Але в цю ж мить тотеми спалахнули сильніше.

Світло піднялося вгору, утворюючи щит, який не був матеріальним, але був відчутним, як стіна, що стоїть між ними і тим, що намагається їх знищити.

Магічний ритуал молитви був їхнім щитом, захистом, актом віри та єдності, довіри.

Тут і зараз кожен із них зрозумів, що навіть якщо бій буде жорстоким, навіть якщо втрати будуть неминучими, вони вже не ті, ким були раніше.

Бо тепер вони стояли разом, під-о-пліч тримаючи оборону їхньої галактики.

__________________________________________________________________________________

Галактика Олз не знала спокою, і навіть ті миті, які могли здатися тишею, насправді були лише затишшям перед рухом, що ніколи не припиняється.

Її простір не був порожнім, він був насиченим чужою волею, яка проникала у кожну частину реальності, змінюючи її під себе без жодного сумніву чи вагання.

Небо тут не мало кольору у звичному розумінні, воно було густим і тягучим, ніби темрява стала матерією, яку можна було відчути шкірою, навіть якщо ти не належав цьому світу.