Розділ 3. Народження Вінга

І тут стало тихо. Не розумієш чи ти в реальності, чи на межі. Спочатку не було нічого.

Не темряви і не світла — лише відчуття переходу, ніби сама реальність розчинялася і збиралася заново. Максим більше не стояв, не падав і не існував у звичному розумінні. Його наче розтягнули між двома станами: тим, ким він був, і тим, ким ще не став, а потім прийшло тіло, занадто різко. Осяяння.

Перший вдих обпалив легені, мов холодне повітря після довгого занурення під воду. Він судомно втягнув повітря, не розуміючи, чому це боляче, чому це важко, чому це взагалі відбувається.

Світ увірвався разом із цим вдихом, були звуки, з’явились світло, появились чиїсь рухи і голоси.

— Він прокидається!

— Обережно, не тисни…

— Дай йому простір!

Максим — або вже не Максим — розплющив очі.

Світ спочатку був розмитим, кольори змішувалися, лінії текли, як вода. Але поступово все почало збиратися в чіткі форми.

Над ним височіла стеля, яка не мала нічого спільного із земними приміщеннями. Вона ніби жила: напівпрозора, з тонкими світловими нитками, що рухалися всередині, як потоки енергії.

Він повільно повернув голову. Рух був незграбний, але слухняний. Щось тепер зовсім нове та невідоме. Тіло слухалося, воно стало нове, сильніше, ніж раніше.

Поруч стояли люди, але не зовсім такі, як він пам’ятав.

Їхні риси були чіткішими, погляди — глибшими, рухи — впевненішими. Вони дивилися на нього не як на пацієнта чи чужого, а як на когось… важливого.

Очікуваного.

— Ти нас чуєш? — запитала жінка, нахиляючись ближче.

Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруга. Він відкрив рот. І на секунду розгубився.

— Я… — голос прозвучав інакше.

Глибше. Сильніше. Наче належав іншій людині. Він завмер. Жінка уважно подивилася на нього.

— Твоє ім’я?

Пауза, і в цю мить щось сталося не як спогад, не як підказка, чітке знання та розуміння хто він є насправді.

— Вінг.

І одразу зрозумів, що це правда. Ядивно і водночас, тепло.

Жінка повільно кивнула. Наче саме це і чекала почути.

— Добре, — тихо сказала вона. — Тоді все почалося.

Вінг повільно піднявся. Тіло відгукнулося силою. Незвичне, міцне, контрольоване.

Він провів рукою по грудях, плечах, відчув кожен рух, кожен м’яз. Це було не просто нове тіло. Це було… інше життя.

Не було втоми, розбитості. відсутність внутрішньої порожнечі, до якої він звик.

Але пам’ять залишилася. Частково. Уривками немов відлуння.

Він пам’ятав біль. Пам’ятав тишу. Пам’ятав її. І цього було достатньо.

— Де я? — спокійніше запитав він.

Жінка відійшла трохи вбік, даючи йому оглянутися.

— Галактика Арів, — відповіла вона. — Центральний сектор Ірівз.

Вінг зробив крок. Потім ще один. Підійшов до великого отвору в стіні, який більше нагадував панорамне вікно без скла. І завмер.

Перед ним розкрився світ. Не просто місто, планета, а щось значно більше.

Будівлі підіймалися вгору плавними лініями, немов виростали з землі, а не будувалися. Між ними рухалися платформи, що тихо ковзали повітрям. У небі літали кораблі, залишаючи за собою світлові сліди, які повільно розчинялися.

А далі…

Горизонт не закінчувався небом. Він переходив у космос. Глибокий. Живий. І там, серед зірок, було видно інші світи, планети та щось щетемне, далеке, але достатньо відчутне своєю могутьністю та масштабами.

Вінг дивився мовчки і вперше не відчував страху, а навпаки — відповідальність.

— Це… справжнє, — тихо сказав він.

— Так, — відповіла жінка.

Пауза.

— І воно потребує тебе.

Вінг не відвернувся. Не одразу.

— Чому я? — спитав він.

Не з сумнівом, а потребою зрозуміти.

Жінка зробила кілька кроків ближче.

— Бо ти знаєш, що означає втратити все, — сказала вона. — І якщо ти справді це зрозумів… ти не дозволиш іншим пройти через те саме.

Вінг закрив очі на секунду і перед ним знову промайнуло.

Вона сидитись на кухні і тихо шепоче над ним: “Мені було тяжко з тобою… але без тебе ще важче…”

Він відкрив очі, погляд змінився, зявилась неземна сила волі.

— Я не дозволю, — сказав він тихо.

Зараз видно впевненість, силу в очах, ясність у думках, відчувається, що зміни, які от-от настануть.

Жінка уважно подивилася на нього, у її погляді з’явилася довіра.

— Тоді почнемо.