Розділ 2.2

Він більше не дивився на неї, не тому, що не хотів, а тому, що не витримував.

Картина її болю ще стояла перед очима, навіть коли простір знову почав змінюватися. Кухня розчинилася. Світло повернулося, але тепер воно було іншим.

Рішення вже було поруч.

Максим стояв мовчки, голова опущена, руки безсилі.

І вперше він не намагався виправдатися не намагався втекти, він просто чекав.

— Що далі… —- тихо запитав він.

Це питання більше не було панічним, воно було втомленим.

Світло зрушило. Наче зробило крок назустріч.

— Перед тобою два шляхи.

Слова прозвучали спокійно. Без ультиматумів.

Максим повільно підняв голову.

— Які…?

Світло розділилося. На два потоки.

Один — темніший.

Густий наче туман, який не пропускає нічого.

Другий — яскравіший, але не теплий. Швидше… суворий.

— Перший шлях, — прозвучало.

Темрява попереду заворушилася наче жива.

— Небуття.

Максим напружився. Слово вдарило дуже сильно.

— Ти не повернешся у світ живих.

Пауза.

— І не підеш далі.

Тиша стала густішою.

— Ти залишишся між.

Максим відчув холод. Не фізичний, а глибший.

— І що це означає…? 

Відповідь прийшла без жалю.

— Ти будеш змушений прожити наслідки своїх дій.

Світло змінилося і перед ним з’явилися уривки. Інші, не його, а її... самотність, ночі та сльози, знову, і знову, і знову, безкінечно.

— Ти відчуєш кожен біль, який залишив.

Кожну тишу, яку створив. Кожну можливість, яку зруйнував. Максим відступив.

— Ні… 

— І ти не зможеш нічого змінити.

Ці слова добили. Авжеш.

— Це… це пекло… - говорив Максим.

— Це правда.

Спокійно без емоцій, він опустив голову, руки стиснулися.

— А другий…? 

Світло змінилося тепер інший потік став чіткішим. Впевненішим. У ньому з’явилися кольори. Незнайомі. Живі. І дуже небезпечні.

— Другий шлях — можливість.

Максим підняв очі. Обережно.

— Ти отримаєш нове життя.

Пауза.

— Але не як продовження.

А як випробування. Перед ним почали з’являтися образи. Інший світ. Інше небо. Галактики. Масштаб, який він не міг осягнути. Армії. Битви. Вогонь. І люди. Істоти. Які дивляться на когось. Чекають. Вірять.

— Ти народишся в галактиці Арів.

Слова звучали чітко. Вагомо.

— Під іншим ім’ям.

Вінг. Максим здригнувся. Наче це ім’я вже щось значило.

— Ти не будеш тим, ким був.

Але пам’ять залишиться. Частково. Як тінь. Як нагадування. Світло показало більше.

Галактика Ірівз. Зруйнована. Втомлена. На межі. І інша. Темніша. Жорстка.

Галактика Олз. Атаки. Війна. Без кінця.

— Ти станеш тим, за ким підуть.

Тим, кого будуть слухати, тим, хто повинен змінити.

Максим дивився, не відриваючись.

— Я…? — його голос був тихим. - Я ж…

Він не договорив. Бо сам знав. Ким був.

— Саме тому.

Відповідь прийшла одразу.

— Ти знаєш, до чого призводить слабкість.

Тиша.

— І мовчання.

Максим заплющив очі. Сильно.

— А якщо я знову… Якщо я не зможу…?

Світло стало жорсткішим.

— Тоді ти втратиш усе знову.

Пауза.

— Але цього разу — свідомо.

Максим повільно відкрив очі. Дивився на обидва шляхи. На темряву. І на світло. На покарання. І на шанс. Серце більше не билося. Але відчуття було. Вибір. Справжній. Вперше. Без “потім”. Без “якось”. Лише зараз.

— Я… — він зробив крок вперед.

Зупинився. Поглянув назад. Наче міг ще раз побачити її. Але нічого не було. Лише пам’ять.

— Я не хочу більше втрачати.

І в цих словах не було пафосу. Лише правда.

— Я не знаю, чи зможу.

Пауза.