Розділ 2.1

Світло було всюди, не осліплювало, але не дозволяло сховатися.

Максим стояв, не відчуваючи підлоги під ногами, не відчуваючи власного тіла, і відсутність будь-якої опори.

— Це… це не може бути реально… — його голос тремтів, ламався на словах, ніби він говорив не звуками, а уламками думок.

Світло не відповідало одразу. І ця пауза знову почала його знищувати.

— Це сон, так? — швидше сказав він. — Я просто… я відключився, і це все… це просто… мозок…

Він говорив швидко та нервово, хапаючись за будь-яку логіку, яка ще залишалася.

— Я прокинусь, — додав він уже тихіше. — Просто прокинусь… і все буде…

Він не договорив, бо навіть сам не знав, що саме “буде”. Світло трохи змінилося наче слухало.

— Ти не спиш.

Спокійно без тиску. Максим різко похитав головою.

— Ні, ні… — він зробив крок назад, хоча простір не змінився. — Це не може бути так… Я ж… я ж тільки що був там…

Його дихання знову стало рваним. Хоча він не дихав.

— Я був вдома… я… - він запнувся. — Вона… вона прийшла…

І в цю мить страх змінився. Став гострішим.

— Вона там одна, — швидко сказав він. —  Чуєш? Вона там! Вона… вона ж думає…

Він не зміг продовжити, бо він зрозумів, що вона буде вперше без нього.

— Мені треба назад, — різко сказав він. — Просто поверни мене. Я скажу. Я все скажу. Я зроблю інакше. Я…

Слова почали сипатися. Багато. Безконтрольно.

— Я більше не буду мовчати. Я не буду… я не буду таким. Я клянусь. Ти чуєш? Я клянусь!

Світло не рухалося, не говорило і це доводило до відчаю більше, ніж будь-яка відмова.

— Скажи щось! — крикнув він.

І цього разу голос пролунав. Чітко. 

— Ти вже мав свій час.

Максим завмер.

— Але я… — він зробив крок вперед. — Я не використав його правильно, так! Я знаю! Але ж… саме тому мені треба назад!

Він дивився в світло, ніби намагаючись знайти в ньому щось людське. Щось, що зрозуміє.

— Я зрозумів! - голос став гучнішим. - Ти ж цього хотів? Щоб я зрозумів? Я зрозумів!

Пауза. але не та, на яку він сподівався.

— Розуміння після кінця не змінює того, що вже завершено.

Максим похитнувся. Наче ці слова мали вагу, мов вони фізично його вдарили.

— Ні… - прошепотів він.

І вперше це було не заперечення — це була паніка.

— Покажи… — раптом сказав він. — Покажи мені… я хочу бачити.

Світло не заперечило.

Простір змінився.

І Максим опинився там у квартирі. Та сама кухня. Ліхтар за вікном. Тінь на стіні. І тіло на підлозі нерухоме, Максим завмер.

— Ні… — видихнув він.

Це було інше “ні”. Вона була поруч на колінах. руки тремтіли. Вона торкалася його обличчя. Говорила щось. Палачучи, зриваючись.

— Максиме… будь ласка… — її голос був розбитий. — Чуєш мене? Подивись на мене… ну подивись…

Максим зробив крок вперед.

— Я тут… - сказав він. — Я тут!

Але вона не реагувала. Не чула. Не бачила.

— Я тут! — голос зірвався.

Він спробував доторкнутися до неї. Рука пройшла крізь. Наче крізь повітря. Він різко відсмикнувся.

— Ні… ні… ні… — слова сипалися.

Безконтрольно. Вона плакала справжньо та голосно, з тим болем, якого він не чув раніше, бо не чув її.

— Чому ти мовчиш… — вона схилилася над його тілом. — Ну скажи щось… ти ж завжди мовчиш… тільки не зараз… будь ласка…

Максим опустився поруч. Дивився. Не кліпаючи.

— Я не мовчу… — прошепотів він. — Я тут…

Але тепер він розумів, що це означає справжнє “мовчання” назавжди. Його погляд ковзнув на телефон. Екран темний, пропущений виклик. Він заплющив очі на секунду і цього вистачило, щоб усе зійшлося.

— Я… не відповів… — прошепотів він.

Це вже не було відкриттям це було вироком, він відкрив очі подивився на себе, на неї, на цей момент. Який ще кілька хвилин тому був “потім”.

— Я міг… — голос затих.

— Я просто міг відповісти…

Сльози знову з’явилися. Але тепер вони були іншими не тихими, а рваними.

Відчай. Максим повернувся до світла.

— Будь ласка…— прошепотів він.

І це слово вперше було повністю чесним. Із страхом, але наполегливий.

— Я не прошу багато… просто… ще раз… ще одну можливість… я все зроблю інакше… я не піду… я буду поруч… я скажу… я скажу все, що не сказав…