Розділ 1.7

Сльози не принесли полегшення, не очистили, не забрали біль. Вони лише відкрили щось, що довго було закритим і тепер це вже не зупинялося.

Максим лежав нерухомо, дивлячись у стелю, але більше не бачив її. Перед очима стояли уривки. Жінки обличчя. Голоси. Лікарня. Той жахливий день. Слова, які він не сказав. І ті, які сказав.

— А що ти хочеш? Щоб я теж плакав?

Він різко стиснув очі. Як боляче. Що я накоїв. Дурень.

Дихання стало частішим, ривчастим. Таке враження, що повітря раптом стало менше. Він перевернувся на бік, потім на спину, піднявся. Сів, руки тремтіли. Серце билося швидше. Дуже швидко. Наче намагалося вирватися.

— Та… заспокойся… — прошепотів він сам собі.

Але голос не слухався. Тремтів. Біль ще більше поглинала, алкоголь вже не міг допомогти це все забути.

Пішов у кухню, кроки були важкі. Світ трохи хитався, або це він. Він сперся руками об стіл. Важко. Пальці втиснулися в поверхню.

— Дихай… — сказав він.

І спробував, але не виходило. Повітря ніби застрягало, а груди стискало сильніше. Максим нахилився вперед. Заплющив очі і раптом знову почув жіночий голос.

— Скажи щось…

Він різко відкрив очі.

— Я… — прошепотів він.

Але слова не вийшли.

Телефон задзвонив. Неприємно гучно. Максим здригнувся, повернув голову. Екран світився. Вона. Він дивився на нього. Чекав, наче це був останній шанс. Рух. Треба відповісти. Щось сказати. Рука піднялася та пальці тремтіли, серце билося ще швидше, наче відлік.

— Давай… — тихо скавав.

Сам до себе, щоб змусити щось зробити. Екран все ще світився.Саме в цю мить біль у грудях різко посилився, щось стисло зсередини. Дуже-дуже сильно. Максим схопився за груди. Дихання критично бракувало.

— Чорт… — вирвалося з нього.

Телефон продовжував дзвонити. Жвавіше, немов коло порятунку для того хто тоне у власних страхах та думках. Він зробив крок до нього. Один. Другий. Але ноги не слухалися. Підкосилися. Він вдарився плечем об стіну. Сковзнув вниз на підлогу. Телефон був поруч, але недосяжно.

Максим спробував дістатися до телефону, пальці майже торкнулися, але дістати було складно. Звук дзвінка різав тишу. Знову ця клята тиша.

— Алло.

Хоча не відповів. Сльози змішалися з потом. З болем... усім цими не сказанами словами та страхом.

— Я...

Його серце билося нерівно. Кожен удар віддавався болем. Телефон мовчав.

Максим завмер. Очі широко відкриті. Дихання уривчасте. І в цю мить він зрозумів. Це все. Ось воно. Його дно. Не бар. Не алкоголь. Не крики. А це. Момент, коли він нарешті хоче сказати. І не може. Коли є шанс. І вже запізно.

Він знову потягнувся до телефону, спробував, наче це мало його врятувати. Пальці торкнулися екрану. Світло спалахнуло. Пропущений виклик. Вона, може почує та врятує...

— Я...

І цього разу сльози потекли сильніше. Відчай. Голий. Без захисту.

— Пробач…

Слова, які він мав сказати давно, набагато раніше, коли ще можна було щось змінити. Вона ж чекала.

Його рука впала. Сили зникли. Тіло стало важким наче не його. Погляд почав тьмяніти, повільно. Світ розпливався, звуки зникали. І тільки одна думка залишалася. Чітка. Остання. "Я запізнився…"

Десь далеко, дуже далеко. Пролунав звук. Ключ у замку двері відчинилися. Швидко та різко.

— Максиме?! — її голос.

Тривожний та зляканий. Вона забігла в квартиру. Бігла, до нього. Шукала.

— Максиме!

Вона з’явилася в кухні. Зупинилася і завмерла. На секунду, яка здалася вічністю. Телефон лежав поруч, світло ще тліло. Його рука — нерухома. Його очі —  напіввідкриті. Вона кинулася до нього.

— Ні...

Голос зламався. Руки тремтіли. Вона торкнулася його обличчя. Холодного.

— Максиме… чуєш мене? — голос зірвався.

Вона намагалася, струснути, повернути, змусити.

— Будь ласка…—  її сльози падали на його щоки. — Будь ласка, скажи щось…

Тихо. Цього разу він не зміг її зламати, бо вперше його вже не було.