Розділ 1.6

Тиша вже не тиснула. Вона розтягувалась як спогад чи щось, що не має кінця.

Максим лежав, не рухаючись, дивлячись у стелю, але насправді він уже не бачив її. Погляд був десь глибше. Там, де було тепліше, куди він давно не дозволяв собі заходити.

І спочатку прийшло не болюче. Прийшло хороше несподівано, м’яко... мов хтось відкрив старе вікно в пам’яті.

Було світло.

Сонце пробивалося крізь фіранки, малюючи на підлозі нерівні плями. У повітрі пахло кавою і свіжим хлібом. Вона стояла біля плити, у великій футболці, яка спадала з одного плеча, і щось наспівувала собі під ніс.

Неідеально. Але живо, справжньо.

Максим сидів за столом, тримаючи чашку в руках, і просто дивився на неї. Радів цьому моменту. Просто дивився.

— Чого ти так дивишся? — вона обернулася, трохи примружившись від світла.

Він знизав плечима.

— Та просто…

Вона посміхнулась. Легко.

— Просто м це як?

Він зробив ковток кави. Тоді вона здавалася смачнішою, таке яке важко буде повернути.

— Просто добре.

І це було правдою. Вона підійшла ближче сіла навпроти.

— Знаєш, я боюся цього, — сказала вона раптом.

Максим насупився.

— Чого?

Вона провела пальцем по краю чашки. Повільно.

— Коли все добре… мені завжди здається, що це ненадовго.

Він посміхнувся. Щиро та трохи іронічно.

— Та ти вигадуєш.

— Може, — тихо відповіла вона. — Але обіцяй мені одне.

Він підняв брову.

— Що саме?

Вона подивилася прямо в очі. Серйозно.

— Якщо щось піде не так… ми не будемо робити вигляд, що все нормально.

Пауза. Час ніби замвер. Максим тоді навіть не задумався.

— Обіцяю, — сказав він легко.

Занадто легко і навіть усміхнувся, наче це була дрібниця, чи думав що це не мало значення. Спогад потемнів, різко без переходу, світло зникло. Залишилася лікарня, холодна, біла, їдка тиша.

Запах антисептика бив у ніс, змішуючись із тривогою, яка відчувалась у кожному русі, у кожному погляді лікарів. Максим стояв біля стіни. Не сидів, не ходив, просто стояв, руки в кишенях, очі порожні. Вона сиділа поруч, схилившись вперед. Обличчя бліде, очі червоні.

— Вони ж сказали, що все добре… — прошепотіла вона.

Голос тремтів, ледь тримався. Максим не відповів одразу. Він дивився в підлогу, наче там була відповідь.

— Сказали, — нарешті вимовив він.

Сухо та коротко, наче це щось змінювало.

— Тоді чому… — вона не договорила.

Не змогла слова застрягли, лікар вийшов пізніше, занадто спокійний чи він звичний до таких розмов. Максим пам’ятав лише уривки.

Ми зробили все можливе…

Так буває…

Вам потрібно…

Він не слухав не повністю, бо десь глибоко вже зрозумів, раніше за слова. Вона заплакала тихо, без істерики. І це було найгірше. Максим стояв поруч не знав, що робити. Рука піднялася та зависла в повітрі і опустилася назад.

— Максиме… — вона подивилася на нього.

І в її погляді було все. Біль, порожнеча.

— Скажи щось…

Він відкрив рот. Але нічого не сказав. Жодного слова. Жодного. Тиша між ними стала нестерпною. Але він не зламав її, не зміг. Після цього все почало тріскатися. Повільно, спочатку майже непомітно. Вона плакала ночами. Тихо. Думаючи, що він спить. Він чув. І робив вигляд, що не чує.

— Ти міг би хоча б поговорити зі мною… — сказала вона одного разу.

Він знизав плечима.

— А що говорити?

Її очі розширились.

— Серйозно?

Він відвернувся.

— Це нічого не змінить.

І в цю мить щось між ними зламалося.

Остаточно.

— Мені не треба, щоб ти щось змінював, — сказала вона тихо. — Мені треба, щоб ти був поруч.

Він мовчав. Дні ставали важчими. Розмови — коротшими. Погляди — холоднішими. І одного вечора вона закричала. Вперше. Голосно. Розриваючи тишу.

— Ти взагалі щось відчуваєш?!

Максим здригнувся. Але не відповів.

— Ти втратив дитину! — її голос зірвався. — Нашу дитину! А ти… ти просто живеш далі, ніби нічого не сталося!

Він стиснув кулаки.

— А що ти хочеш? — різко кинув він. — Щоб я теж плакав?

Це було гірше, ніж крик. Гірше, ніж мовчання. Вона дивилася на нього довго. Наче вперше.