Розділ 1.5

Він не пам’ятав, як опинився вдома.

Не пам’ятав, як піднявся сходами, як знайшов ключі, як відкрив двері. Все це відбулося десь повз нього, ніби хтось інший керував тілом, а він просто дивився здалеку.

Квартира зустріла його тишею. Не та, що була вранці, якась інша, порожня, вона більше не чекала.

Максим зачинив двері плечем і на секунду притулився до них спиною. Очі заплющились самі. Повітря в квартирі було важким, нерухомим, ніби тут давно ніхто не дихав.

— Ну от…

І навіть не знав, що саме хотів сказати далі. Він пройшов у кухню, світло було вимкнене.

Тільки вуличний ліхтар пробивався крізь вікно, кидаючи бліді, холодні тіні. Стіл стояв так само, чашка на місці, тарілка, до якої він так і не доїв вранці.

Все було, але таки нічого не було. Максим підійшов ближче, доторкнувся до столу, провів пальцями по поверхні, ніби перевіряв, чи це реально. Реально — він сів, розгублено та повільно.

Тіло відгукувалося важкістю, втомою, чимось глибшим за просто втому. Порожнеча всередині вже не розросталася. Вона просто була.

Телефон лежав у кишені. Він знав це відчував його вагу і не діставав. Потім все ж таки витягнув, екран загорівся, пропущені виклики... її, декілька пропущених. Максим дивився на них, не кліпаючи. Ніби якщо дивитися достатньо довго — вони зникнуть. Але вони не зникли. Він відкрив чат, клька старих повідомлень звичайних, побутових — "Купи хліб", "Не забудь про…", "Ти де?" — він прокрутив нижче, жодного "Повернись!", "Давай поговоримо!"

— Ну і добре, так карще...

Голос був тихим майже байдужим. Він відкинув телефон на стіл, трохи сильніше, ніж потрібно. Той ковзнув по поверхні і зупинився біля краю ледь не впав. Максим дивився на нього кілька секунд потім відвернувся. Встав швидко наче не міг більше сидіти. Він відкрив холодильник. Пусто — пляшка води, якась стара їжа, яку він навіть не впізнав. Він зачинив дверцята... Різкий звук.

— Та що за… 

І сам не знав, на що злиться. На неї? На себе? На все одразу? Він знову пішов у кімнату. Кроки стали швидшими, різкішими. Наче він скаженів на щось, але не знав що. Погляд ковзнув по речах. Її речі, які ще залишилися: куртка, шарф, якась дрібниця на тумбочці. Все це раптом стало занадто помітним, не байдужим. Максим підійшов ближче, взяв шарф у руки, зім’яв.

— Та чого ти… 

І не договорив, бо не було кому. Різко кинув шарф назад, він упав на підлогу. Він впав тихо, це чомусь роздратувало ще більше. Максим провів руками по обличчю, по волоссю, і потім просто стиснув кулаки. Сильно... ще сильніше.

— Та нормально все! 

Голос ударився об стіни.

Повернувся назад — порожньо. Таке враження, що зараз збожеволіє, але він стояв, слухав і раптом зрозумів, що саме зараз ніхто не відповість, ніхто не скаже нічого у відповідь, ніхто не буде чекати і це було гірше, ніж будь-який скандал.

Максим повільно опустився на підлогу прямо там, де стояв, сперся спиною об стіну.

Голова відкинулася назад, очі дивилися в стелю. Ці тріщини були ті самі, так нічого не змінилося і водночас — змінилося все.

Телефон знову завібрував, Максим не одразу зреагував, потім повільно повернув голову, глянув. Знову вона. Максим довго не рухався. Палець завис над екраном цього разу довше. і вперше за весь день у нього була думка — відповісти, сказати щось інше, не як завжди, не "потім", не "нормально все", щось справжнє. Його палець трохи здригнувся і екран світився.

Чекав.

І саме в цей момент він відчув щось. Страх. Визнати, що він все зіпсував, що це не випадковість. Не "якось само". Максим різко видихнув. І… скинув. Рука впала вниз. Телефон вислизнув і впав поруч на підлогу. Глухий звук, знову мовчання.

— Потім… 

Але вже без впевненості, без віри. Він закрив очі і вперше за довгий час не намагався виправдати себе. Не намагався нічого пояснити.

Просто лежав. Тиша у квартирі, яка більше не була домом. Життя, яке він сам довів до цієї точки і в цю мить він зробив свій найгірший вчинок — мовчав.

Він просто знову нічого не зробив, просто лежав.  І раптом пам’ять, ніби навмисно, підкинула картинку. Інший час. Інша мить.

Тоді ще було літо. Відкрите вікно, тепле повітря і запах чогось простого, домашнього. Вона стояла на кухні босоніж, сміялася з якоїсь дрібниці, тримаючи в руках дві чашки чаю. Він сидів за столом і дивився на неї, не думаючи ні про що складне.

— Уявляєш, якщо ми колись будемо сваритися, давай одразу домовимось: не мовчати.

Він усміхнувся. Легко. Без напруги.

— Та ми не будемо сваритися,  у нас же все нормально.

Вона засміялася ще голосніше.

— От ідеаліст…

І підійшла ближче. Тоді йому здавалося, що цього достатньо. Що "нормально" — це назавжди. Що нічого не потрібно тримати, берегти чи вибирати. Все якось само. Колись. Потім.

Максим різко відкрив очі. Стеля, ті самі тріщини, той самий холод, немаліта, нема сміху, тільки різюча тиша.