Розділ 1.4

Дощ не припинявся.

Він ніби вперто тримав це місто в одному стані — сирому, сірому, безпросвітному. Вода стікала по обличчю Максима, але він уже не розрізняв, де дощ, а де щось інше. Світ навколо був розмитий, ніби хтось навмисно стер чіткість, щоб нічого не виглядало справжнім.

Але все було справжнім.

Занадто.

Він ішов повільно, похитуючись, тримаючи в руці напівпорожню пляшку, яка вже не гріла, як раніше. Усередині було дивне відчуття — не біль, не сум, а щось гірше. Порожнеча, яка розросталася, займала більше місця, ніж він міг витримати.

— Та нормально все… 

Цього разу слова прозвучали майже беззвучно.

І навіть він не повірив.

Вулиця була майже порожньою. Лише поодинокі машини проїжджали повз, розрізаючи калюжі і залишаючи за собою короткі спалахи світла. Ліхтарі тремтіли від вітру, ніби їм теж було важко триматися.

Максим зупинився біля магазину, знайомого... занадто знайомого.

Він дивився на двері кілька секунд, ніби вагався, але це була не справжня вага — це була звичка робити вигляд, що вибір існує.

Він зайшов.

Тепле повітря вдарило в обличчя. Запах алкоголю, дешевих сигарет і чужих розмов заповнив простір. Продавчиня підняла очі, подивилася на нього і навіть не здивувалася.

— Знову? 

Максим усміхнувся та змощився.

— А що, варіанти є?

Вона нічого не відповіла, просто поставила на прилавок пляшку, ту саму. Він поклав гроші, навіть не рахуючи і вийшов. Дощ зустрів його так само холодно, як і раніше. Максим відкрутив кришку прямо на вулиці, зробив ковток... ще один. Цього разу не полегшало, навпаки, всередині щось почало ворушитися, неприємно. Наче те, що він роками заглушував, вирішило нарешті вийти назовні, він різко видихнув.

— Та що за… 

І зробив ще ковток — телефон завібрував у кишені. Максим завмер на секунду. Потім повільно витягнув його, вона... Він дивився на екран довше, ніж потрібно. Думав... Ніби це був не просто дзвінок, а щось більше. Шанс або вирок. Він не відповів, стало стидно чи страшно? Екран згас. Тиша повернулася. Але тепер вона була іншою, гострішою. Телефон знову завібрував, той самий контакт. Максим стиснув його в руці сильніше. Наче хотів розчавити. І… скинув.

— Потім.

Голос звучав жорсткіше, ніж він відчував.

— Потім поговоримо.

Ніби це “потім” ще існувало. Він сховав телефон у кишеню і зробив ще ковток. Дощ посилився, вітер став різкішим, але всередині стало тихіше. Спокійно? Чи тривожно? Максим пішов далі не додому, а просто вперед.

Вулиці змінювалися одна за одною, але виглядали однаково, сірі будинки, мокрий асфальт, байдужі люди. Він проходив повз них, не помічаючи, як вони відходять убік, як хтось дивиться на нього з осудом, як хтось просто відвертається.

Йому було все одно, або він переконував себе, що все одно. Попереду з’явився знайомий двір, старий, таким як пам'ятав з дитинства. Він навіть не одразу зрозумів, як сюди дійшов. Ноги привели самі. Тут усе було меншим, нижчим. Чи то час зупинився, але тільки для цього місця. Максим зупинився посеред двору. Дощ тихо барабанив по старих гойдалках і раптом він почув сміх дитячий справжній, з минулого, на секунду і одразу тиша. Він різко обернувся, нікого, лише порожній двір. Порожній, як він сам.

— Та… — він махнув рукою. — Показалось.

Але всередині щось знову сіпнулося сильніше, наче нагадувало про щось важливе, забуте, ігнороване. Телефон знову задзвонив — цього разу він дістав його одразу, подивився, знову вона. Максим закрив очі на секунду. глибоко вдихнув і відповів.

— Алло.

Тиша... потім її голос.

— Максиме… ти де?

Він озирнувся наче це могло допомогти.

— Та… гуляю.

Невпевнено.

— Чого?

Пауза.

— Я… Я хотіла поговорити.

Він стиснув телефон сильніше.

— Та ми ж уже говорили.

І одразу різко відповів, — Знову не те, знову не так.

— Ні, — тихо відповіла вона. — Ми ніколи нормально не говорили.

Ці слова вдарили, дуже несподівано та неприємно. Максим відвів погляд.

— Слухай, давай не зараз,  я трохи… зайнятий.

Пауза... довга... важка.

— Зрозуміло, — сказала вона.

І в цьому слові було більше, ніж у всіх її попередніх.

— Я просто хотіла сказати… — вона замовкла.

Максим чекав, але не тому, що хотів почути. Він не знав, як закінчити розмову.

— Нічого, неважливо.

І скинула... зв’язок обірвався. Максим стояв дивився на екран, кілька секунд, потім вимкнув його і кинув у кишеню, швидко.