Розділ 14: Тронна зала (де правда болить)

Двері до тронної зали були велетенські, вугільно-чорні, прикрашені майстерним різьбленням у вигляді демонів, що страждають. Класичні «двері головного лиходія». Ми штовхнули їх разом, і вони розчинилися з довгим, навмисно драматичним скрипом.

Всередині на нас чекала неозора зала: темрява, височезні колони, холодний камінь. А на масивному троні сидів... хлопець років двадцяти п'яти. В костюмі.

Так. У звичайному діловому костюмі-трійці. Не в латах, не в лиходійському плащі з шипами. На ньому була біла сорочка, ідеально зав'язана краватка і вигляд людини, яка не спала з часів створення всесвіту. Він тримав у руках розпухлу папку з документами й виглядав абсолютно виснаженим.

Коли ми увійшли, він повільно підняв голову і важко зітхнув.

— Ще одна група героїв. Який у вас номер за цей рік? Сімнадцятий?

Його голос не був загрозливим чи потойбічним. Він звучав... по-буденному втомлено.

— Ти — Володар Демонів? — запитала Еліза, не опускаючи меча, хоча її впевненість помітно похитнулася.

— Технічно — так. Насправді ж я Такеші Ямада, двадцять вісім років, колишній офісний клерк із Токіо. — Він ступив ближче до мене, потрапивши під дію аури, і слова потекли з нього нестримним потоком: — Я помер від кароші — перевтоми на роботі. Богиня реінкарнувала мене в цей світ і силоміць змусила грати роль Володаря Демонів. Я терпіти не можу цю посаду! Я хочу додому, до своєї приставки й розчинної локшини!

Запала тиша. Довга, важка, незручна тиша.

— Ти... теж реінкарнований? — повільно промовив я, опускаючи свій незграбний меч.

— Саме так. Як і ти, судячи з твого обличчя. — Такеші зняв окуляри в тонкій оправі й стомлено потер перенісся. — Дай вгадаю: богиня Аеліна?

— Вона сама.

— Вона — стажерка. У неї цілий «план продажів» із реінкарнованих. Мене вона закинула сюди сім років тому як «пілотний проєкт». Сказала, що я мушу стати Володарем Демонів і «створити глобальну загрозу для світу». Я відмовлявся, благав про спокій, але вона пригрозила, що інакше відправить мене у Місце відпочинку душ. А там, знаєш, навіть кави немає.

Він безсило опустився назад на трон, виглядаючи вщент розбитим.

— Я не хотів бути лиходієм. Я мріяв про звичайне життя. Можливо, відкрити маленьку кав'ярню десь у тихому районі. Але вона дала мені «читерську силу» — абсолютний контроль над демонами — і наказала: «Будуй армію». Тож я збудував. І тепер я застряг тут: керую легіонами монстрів, які мене ненавидять, веду війну, яка мені даром не потрібна, і щороку до мене приходять «герої», яких я зобов'язаний «перемагати».

— Перемагати? — перепитала Міра, зсунувши окуляри на лоб.

— Авжеж. Богиня вимагає, щоб я вбивав героїв. Щоб, цитую, «підтримувати драматичну напругу» та «робити сюжет цікавим». Але я не вбивця! Я колишній бухгалтер! Я просто відсилаю їх назад із торбою золота і прошу набрехати всім, що вони «не змогли здолати мою велич».

Вероніка раптом ступила вперед, придивляючись до «тирана».

— Стривайте... Ви — мій колишній бос?

Такеші здивовано вставився в неї.

— Вероніко? Ти що, приєдналася до команди ліквідаторів?

— Так. Я звільнилася з армії демонів, бо ви не могли впровадити елементарну HR-систему й налагодити корпоративну етику!

— Я НАМАГАВСЯ! Але демони в принципі не розуміють концепції «робочих годин» та «регулярних перерв на ланч»! Це ж чистий хаос! — Він знову зітхнув, здуваючись як проколота шина. — Вибач. Я знаю, що ти робила все можливе в межах наявного ресурсу.

Я спостерігав за цією сценою, відчуваючи, як уся моя «епічна місія» розсипається на порох.

— То... ти не хочеш воювати?

— НІ! Я ненавиджу насильство! Кожного разу, коли мені доводиться віддавати наказ про атаку на чергове королівство, я почуваюся останньою сволотою. Але богиня ЗМУШУЄ мене. Вона з'являється раз на кілька місяців і перевіряє «KPI прогресу». Якщо я не воюю достатньо агресивно, вона погрожує деінсталювати мою душу.

Аріель нахилилася до мого вуха: — Це найжалюгідніший лиходій, якого я бачила. Навіть спалене дерево викликало в мене більше поваги.

— Він не лиходій, — заперечив я. — Він такий самий в'язень, як і ми.

Такеші сумно кивнув.

— Саме так. Я — заручник цієї ролі. І ви, швидше за все, теж. — Він глянув на дівчат. — Дайте вгадаю: вас усіх «випадково» змусили стати супутницями героя?

— Так, — хором відповіли вони.

— Бо богиня обожнює кліше. «Герой і його гарем» — це класика, яка завжди збирає перегляди в їхньому вищому світі. — Такеші розгорнув папку. — У мене є досьє на всіх реінкарнованих. П'ятеро за цей рік. Чотирнадцять за попередній. Усі — невдахи з іншого світу. Усі — маріонетки в чужій грі.

— То це все... велика підстава? — запитала Селена, чий азарт миттєво згас.

— Це не підстава. Це «контент». Богині використовують наші життя як... розвагу. Ставлять нас у безглузді ситуації й дивляться, як ми викручуємося. Це як низькосортне телешоу, де ми — актори, яким забули видати сценарій.

Ліра люто заскреготіла зубами. — Це огидно. Це гірше, ніж бути голодною.

— Згоден, — відповів Такеші. — Але ми безсилі. Богині контролюють цикл перероджень. Якщо ми не граємо за правилами... — він не закінчив фразу, але сенс був зрозумілий.

Я подивився на свою групу. На Елізу, Міру, Селену, Ліру, Вероніку та Аріель. Кожна з них була тут не з власної волі, а через чиїсь капризи. І на Такеші — ще одного бідолаху, змушеного бути монстром, аби просто не зникнути.

— Є якийсь вихід? — запитав я, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють на «стажерку» Аеліну.

Такеші на мить замислився, поправляючи краватку. Його очі раптом блиснули чимось схожим на надію.

— Можливо. Але це неймовірно ризиковано. Ми маємо зламати саму систему «сюжету».