Розділ 13: Входження до замку (де все не так, як здається)

Ворота замку були розчинені навстіж. Просто так. Без жодного опору.

— Це пастка, — впевнено мовила Міра.

— Очевидно, — погодилася Еліза, міцніше стискаючи руків'я меча.

— Але ми все одно входимо? — з острахом запитала Селена.

— Так, — відказала Вероніка. — У нас немає іншого вибору. Контракт зобов'язує довести місію до логічного завершення.

Ми переступили поріг. Всередині на нас чекав... порожній нескінченний коридор. Смолоскипи на стінах потріскували, але навколо — ні душі. Жодної варти. Жодних магічних пасток. Тільки гнітюча тиша.

— Це дуже дивно, — прошепотіла Аріель.

Ліра інтенсивно принюхалася, ворушачи ніздрями.

— Демони тут є. Багато демонів. Але вони... ховаються? Чи просто ігнорують нас.

Раптом з-за масивної колони вийшов демон. Низький, темно-червоний, із закрученими ріжками. Класичний поплічник зла. Він подивився на нас, важко зітхнув і закотив очі.

— О, ще одна група героїв. Пречудово. Просто «свято» якесь.

Ми миттєво вихопили зброю, але демон лише втомлено підняв руки.

— Та зачекайте ви! Я не збираюся атакувати! Я тут просто... найманий працівник.

Він ступив ближче до мене, потрапляючи в радіус дії аури, і його раптом «прорвало»:

— Чесно кажучи, я терпіти не можу цю роботу. Мені платять мінімалку, соціального пакета — нуль, а я ще й мушу прикидатися загрозою світобудові, хоча насправді я бухгалтер! Я веду облік воєнних видатків та логістику харчування.

Він миттєво затулив рот долонею, нажаханий власною щирістю.

— Чому я це вибовкав?!

— «Аура правди», — пояснила Вероніка, поправляючи окуляри. — Цей хлопець мимоволі змушує всіх різати правду-матку.

Демон-бухгалтер подивився на мене з неочікуваною повагою.

— Серйозно? Це... насправді вельми корисна компетенція. — Він озирнувся навсібіч. — Слухайте, якщо хочете дістатися Володаря Демонів, просто йдіть прямо по коридору. Більшість наших хлопців не мають жодного бажання битися. Ми тут заради зарплатні, а не заради якогось там «нищення світу».

— Справді? — здивувалася Еліза, опускаючи щит.

— Щира правда. Насправді в замку зараз гостра профспілкова криза. Половина штату хоче оголосити страйк через жахливі умови праці. Володар обіцяв індексувати виплати, але вже три місяці — глухо, як у домовині.

З глибини коридору вийшли ще кілька демонів. Усі вони виглядали виснаженими та вкрай роздратованими.

— Це факт, — підтвердив один із них, велетенський рогатий монстр із величезною сокирою. — Я гарую тут уже п'ять років. Обіцяли кар'єрний ліфт та бонуси. А я досі на тій самій посаді «молодшого штурмовика».

— У мене лише три дні відпустки на рік! — обурено додав інший. — ТРИ ДНІ! У людських королівствах за КЗпП дають мінімум двадцять чотири!

— І ніякого медичного страхування, — зітхнув третій. — Якщо тебе випадково підріже якийсь герой, лікуйся за власні кошти або чекай, поки саме заживе.

Я розгублено споглядав цю сюрреалістичну сцену.

— То... ви не збираєтеся нас зупиняти?

— Навіщо? — бухгалтер байдуже знизав плечима. — Нам не доплачують за героїчну смерть на робочому місці. Ідіть до Володаря, поспілкуйтеся з ним особисто. Може, ви хоч якось розрулите цю ситуацію.

— Розрулити? — перепитала Міра.

— Саме так. Насправді він і сам не дуже хоче воювати. Але його... змушують.

— Хто саме його змушує?

Демони переглянулися, але промовчали, лише розступилися, звільняючи шлях до масивних дверей тронної зали. Ми повільно рушили вперед, тримаючи зброю напоготові — про всяк випадок.

— Це, — промовила Селена, — найдивніше лігво злодія, яке я бачила в житті.

— Тут щось не так, — погодилася Ліра. — Занадто багато розчарування і втоми. Тхне, як у переповненому офісі в понеділок зранку.

Вероніка йшла мовчки, занурена в роздуми. Раптом її очі розширилися від жаху.

— О ні...

— Що таке? — запитав я.

— Я, здається, зрозуміла, що тут відбувається. І це значно гірше, ніж я собі уявляла.