Розділ 12: Останні три дні (перед епічним фіналом)

Останні три дні подорожі були дивними.

Не тому, що ми знову зустріли монстрів (хоча зустріли — Еліза випадково перемогла орка, перечепившись і вгативши його власним щитом).

Не тому, що Аріель «визволила» ще кількох тварин (включно з бойовим конем, який згодом повернувся сам, бо в стайнях його принаймні годували за розкладом).

І навіть не тому, що Селена програла всі наші рештки грошей в азартну гру мандрівному торговцю (хоча Міра потім використала магію, щоб їх повернути, випадково перетворивши хитруна на жабу на три години).

Вони були дивними, тому що... ми стали командою.

Вероніка організувала наш побут так, щоб кожен мав достатньо часу на перепочинок. Ліра полювала для нас (і іноді навіть ділилася здобиччю, що було найвищим проявом довіри з її боку). Аріель збирала цілющі трави. Селена нарешті навчилася опановувати свою магію і тепер могла лікувати рани без ризику випадково підпалити пацієнта вогняною кулею.

Міра підрахувала: якщо ми продамо все трофейне спорядження, то зможемо погасити десять відсотків її боргів.

— Тільки десять відсотків? — перепитав я.

— Магічна освіта — штука дорога, — зітхнула вона. — Але це куди краще, ніж нічого.

Еліза почала навчати мене базовим навичкам самооборони. Я був безнадійним учнем, але вона виявила дивовижне терпіння.

— Просто постарайся не впасти на власний меч, — повторювала вона щоразу. — Це головне правило.

— Якась занадто низька планка.

— Зате реалістична.

Увечері ми сиділи біля багаття, і дівчата згадували історії про моїх попередників.

— Перший герой, — почала Еліза, — був свято переконаний у власній непереможності. Побіг на зграю гоблінів із криком: «Я — Обранець!». Його зжерли за п'ять хвилин.

— Другий, — підхопила Міра, — спробував застосувати складне закляття, якого його ніхто не вчив. Ну, він і вибухнув. Буквально.

— Третій, — зітхнула Селена, — примудрився закохатися в кожну з нас одночасно і спробував освідчитися всім гуртом. Ми його трохи... відлупцювали. Він накивав п'ятами додому.

— Четвертий, — закінчила Ліра, — від самого початку тхнув страхом. Він навіть не дійшов до лісу. Побачив звичайного вовка й дременув так, що аж п'яти замиготіли.

— А як щодо тебе? — запитала Вероніка, дивлячись на мене крізь окуляри.

Я задумався, розгрібаючи вугілля гілкою.

— Я інший. Я не впевнений у собі. Я не вмію битися. Я взагалі не хочу бути героєм. — Я подивився на них усіх по черзі. — Але я чесний. І я понад усе хочу, щоб ми всі вижили.

Запала тиша. Потім Еліза тепло усміхнулася.

— Це найкраща причина з усіх, які я коли-небудь чула.

Решта дівчат мовчки кивнули на знак згоди.

На третій день ми нарешті побачили його. Замок Володаря Демонів.

Величезна похмура цитадель на самій вершині гори. Чорні вежі, що врізалися в небо гострими шпилями. Зловісне червоне світло у вікнах. Хмари, що вічно вирували навколо мурів. Класичне «лігво зла» прямо з підручника.

— Ну, — мовила Міра, — принаймні виглядає він стереотипно.

— Я відчуваю потужні потоки демонічної енергії, — додала Вероніка. — Там усередині величезна армія.

— І ми йдемо прямо туди, — констатувала Селена.

— У нас є план? — запитала я, відчуваючи, як пітніють долоні.

Вероніка дістала свою незмінну папку.

— План складається з трьох етапів. Етап перший: проникнути в замок. Етап другий: якось дістатися до тронної зали. Етап третій: імпровізувати на місці.

Я подивився на неї з німим запитанням.

— Це найгірший план, який я чув у житті.

— Але це єдиний план, який у нас є, — спокійно відказала вона.

Ліра раптом принюхалася, повернувшись обличчям до замку.

— Там тхне... дивно.

— Дивно — це як?

— Як... бюрократія. Старий папір, розлите чорнило. І... безнадійне розчарування?

Ми з Веронікою перезирнулися.

— Розчарування? — перепитав я.

— Так. Дуже багато розчарування. Весь замок ним просякнутий.

Ми стояли, заворожено дивлячись на чорні стіни фортеці.

— Хтось готовий? — запитала Еліза, перевіряючи, чи легко виходить меч із піхов.

Ніхто не озвався.

— Ніхто не готовий, — підсумувала Аріель. — Але ми все одно йдемо.

— Чому? — вирвалося в мене.

Міра ледь помітно всміхнулася: — Бо ми вже зайшли занадто далеко. Було б нечуваною дурістю здатися саме зараз.

— І тому що, — додала Селена, — якщо ми вже маємо померти, то краще зробити це разом. Це куди краще, ніж конати на самоті.

Ліра поклала свою важку руку мені на плече. — Ти дав нам чесність, Кайто. Це цінний дарунок.

Вероніка рішуче кивнула: — Давайте зробимо це. За нашу дивну, чесну й абсолютно безглузду команду.

— За нас! — в один голос вигукнули всі.

І ми рушили до головних воріт. Назустріч Володарю Демонів. Назустріч правді. І, цілком можливо, назустріч найабсурднішому фіналу в історії цього світу.