Розділ 9: Перша битва (яка пішла не за планом)

Наступного ранку ми вирушили в дорогу.

Вероніка підготувала детальний маршрут, розклад перепочинків та список необхідних припасів. Ліра зжерла половину провізії ще до того, як ми вийшли за міську браму. Аріель намагалася «визволити» кожну корову, яку ми зустрічали на шляху. Селена ж без упину скаржилася, що йти пішки — це «не героїчно».

— Де наш транспорт? — допитувалася вона. — У всіх справжніх героїв є коні або бодай карета!

— Королівство не виділило бюджет на логістику, — відказала Міра. — Вони заявили, що «справжні герої долають шлях ногами».

— Насправді вони сказали, що на нас не варто витрачати гроші, бо ми все одно здохнемо, — додала Еліза.

Усі враз замовкли й подивилися на неї.

— Що? «Аура правди» діє на всіх. Я на власні вуха чула, як королівський радник це бовкнув.

Я зітхнув. Це була найчесніша, але водночас і найдепресивніша подорож героя в історії літератури.

За кілька годин ми вийшли на узлісся. Перед нами розкинувся класичний похмурий ліс, де зазвичай мешкають монстри.

— Згідно з картою, — мовила Вероніка, вивчаючи папері, — нам потрібно пройти крізь ці хащі. Це скоротить наш шлях на три дні.

— Або ми можемо обійти їх, — запропонувала Міра. — Так безпечніше.

— Але довше, — заперечила Вероніка.

— І дорожче. У мене залишилося лише двадцять золотих на всю групу до наступної виплати.

Ліра принюхалася, ворушачи вухами.

— У лісі гобліни. Багато гоблінів. Від них тхне страхом і брудом.

— Гобліни? — я насторожився. — Наскільки вони небезпечні?

— Поодинці — ні, — відповіла Еліза. — Але вони атакують зграями. Наш перший герой загинув саме через них.

— Як це сталося?

— Він підбіг до них і закричав: «Я — обранець!». Ну, вони його і з'їли.

Запала пауза.

— Добре. Нове правило, — проголосив я. — Я НЕ підбігаю до монстрів і НЕ кричу про те, що я обранець.

— Розумно, — схвально кивнула Ліра.

Ми обережно увійшли під крони дерев. Стовбури були темними, повітря — вологим і важким. Класична атмосфера в дусі «зараз щось трапиться». І, звісно, воно трапилося.

З кущів вискочило п'ятеро гоблінів. Маленькі, зелені, з примітивною зброєю в лапах. Вони заверещали щось своєю гортанною мовою і кинулися на нас.

— АТАКА! — вигукнула Еліза, вихоплюючи меч.

Вона зробила драматичний випад уперед... і перечепилася через камінь. Меч вислизнув із її рук, описав у повітрі химерну дугу і випадково встромився в одного з нападників. Гоблін замертво звалився на траву.

— Я... я це спеціально? — невпевнено запитала Еліза, лежачи на землі.

— Ні, — хором відповіли всі.

Міра підняла руку, і з її долоні вирвався згусток магічної енергії. Він полетів у бік іншого гобліна... промахнувся... влучив у старе дерево... і те з тріском завалилося прямо на двох інших потвор.

— Я теж це не навмисно, — зізналася Міра.

Селена простягла руки, готуючись до лікувального закляття, але замість цього мимоволі випустила вогняну кулю, яка вмить підпалила кущ. Гобліни злякано відсахнулися.

— ВИБАЧТЕ! — закричала вона. — Я переплутала слова!

Ліра зітхнула, блискавично підскочила до останніх двох гоблінів і просто... з'їла одного. Так. Живцем. Цілком. Останній вцілілий гоблін заверещав від жаху і накивав п’ятами.

Ми стояли в німій тиші, споглядаючи результати «битви». Один гоблін убитий випадковим мечем, двоє розчавлені деревом, один з'їдений, один утік, а кущ весело палав.

— Це, — повільно вимовив я, — була найгірша битва, яку я коли-небудь бачив.

— Але ми перемогли, — зауважила Вероніка, щось занотовуючи в папці. — Чотири гобліни нейтралізовані, один втік. Технічно — це успіх.

— Суто технічно, — погодився я.

Аріель поспіхом загасила вогонь магією води.

— Вибачте, дерева! — звернулася вона до обвугленого куща. — Це була прикра необхідність!

Ліра витерла рот рукою.

— Гоблін не дуже смачний. Занадто жилавий.

— Ліро, — втомлено мовила Міра, — тобі НЕОБОВ'ЯЗКОВО їсти кожного ворога.

— Але я зголодніла.

— Ти ЗАВЖДИ голодна.

— Правда, — погодилася вовчиця.

Я подивився на свій меч, який навіть не встиг витягнути з піхов.

— Я навіть поворухнутися не встиг.

— Це й на краще, — сказала Еліза, підводячись і обтрушуючись. — Ти ж не вмієш битися, так?

— Ні. У мене ніколи не було фізичних тренувань. Тільки клавіатура і мишка.

— Тоді просто стій позаду і... роби щось зі своєю «Аурою правди».

— Як саме вона допоможе в бою?

Дівчата замислилися.

— Можеш запитувати ворога, чому він атакує? — запропонувала Селена.

— І він буде змушений відповісти щиро, — додала Міра. — Можливо, це їх деморалізує.

— Або розлютить, — вставила Ліра.

— Принаймні буде цікаво, — підсумував я.

Ми рушили далі вглиб лісу, і до мене почало доходити щось важливе: ця група вижила досі не завдяки майстерності, а завдяки чистій випадковості та вселенському абсурду.