Розділ 4: Маг (яка робить це за гроші)

Місто Аквілліс виявилося типовим фентезійним поселенням із підручника. Бруківка, дерев'яні вивіски, перекупки, що галасують про свій товар, і запах свіжоспеченого хліба, змішаний із душком кінського гною.

— Чарівно, — пробурмотів я.

— Почекай, поки не побачиш таверну, — кинула Еліза. — Там ще гірше.

Ми йшли вузькими вуличками, і я помітив, що перехожі дивляться на нас — точніше, на Елізу — з вельми красномовними виразами облич.

— Чому всі так витріщаються? — запитав я.

Еліза важко зітхнула.

— Бо всі знають про інцидент із корчмою. Я тепер місцева знаменитість. У поганому сенсі.

Один торговець, почувши це, не втримався:

— Авжеж, ти спалила найкращу корчму в місті! У мене там були борги, які тепер не треба віддавати, тож красно дякую!

Він миттєво затулив рот долонею, шокований власними словами. Еліза лише кивнула в мій бік.

— Бачиш? Твоя сила вже працює на повну. Тридцять метрів радіусу.

Ми дісталися великої будівлі з вивіскою «Гільдія пригодників». Класика. Всередині було людно, гамірно і тхнуло дешевим елем. Типова забігайлівка для героїв. За одним зі столів сиділа дівчина в магічній мантії: вона читала якусь фоліант і виглядала абсолютно байдужою до всього навколо. Довге темне волосся, окуляри, бліда шкіра. Класичний образ мага-інтелектуалки.

— Це Міра, — представила її Еліза. — Наш маг.

Ми підійшли до столу. Міра підвела погляд від книги, оцінила мене холодним зором і промовила:

— Ти новий герой? Виглядаєш так само безнадійно, як і попередні.

Вона здивовано кліпнула.

— Чому я це бовкнула вголос?

— Аура правди, — пояснила Еліза. — Він змушує всіх казати те, що вони насправді думають.

Міра закрила книгу й уважно вставилася в мене.

— Цікава сила. Абсолютно непрактична для бою, але цікава. — Вона раптом застигла. — Знову. Чому я не можу контролювати свій язик?

— Тому що я в радіусі тридцяти метрів від тебе, — відповів я, всідаючись навпроти. — І ти не зможеш мені збрехати.

Міра замислилася.

— Насправді це може бути корисно. Принаймні я можу відразу викласти карти на стіл: я тут тільки за гроші. Королівська гільдія платить мені п'ятсот золотих монет за супровід героя. Мені потрібно погасити борги магічної академії — вони становлять три тисячі золотих, бо я випадково підірвала лабораторію під час експерименту.

Вона знову затулила рот рукою.

— Я ненавиджу цю силу.

Я не стримав сміху.

— Чому всі тут щось підривають чи підпалюють?

— Тому що магія в цьому світі абсолютно непередбачувана, а в академії вчать теорії замість практики, — відрізала Міра, а потім знову зітхнула. — Я знову не можу зупинитися.

Еліза сіла поруч.

— Розкажи йому про решту групи.

Міра поправила окуляри.

— Свята Селена прибуде за годину — вона зараз у місцевому казино, програє останні копійки. Звіролюдка Ліра на кухні — трощить усе підряд. Демониця Вероніка проводить «організаційну зустріч» у своїй кімнаті — насправді вона просто сортує папери, бо не може жити без бюрократії. А ельфійка Аріель... чесно, я не знаю. Вона зникла вчора, буркнувши щось про «визволення дерев із неволі».

Я спробував перетравити цю інформацію.

— Це найдивніша компанія, яку я міг собі уявити.

— Так, — погодилася Міра. — Але королівство не має вибору. Усі нормальні пригодники відмовилися від цієї місії, бо вона самогубча. Тож вони зібрали нас — невдах і боржників.

— І чому місія самогубча?

Міра та Еліза перезирнулися.

— Тому що Володар Демонів насправді неймовірно сильний, — сказала Міра. — Його армія спопелила три королівства за останні п'ять років. А ми — просто «символічна місія», аби продемонструвати народу, що влада «щось робить».

За столом запала тиша.

— То нас відправляють на вірну смерть? — запитав я спокійно.

— Технічно — так, — відповіла Еліза. — Але ми плануємо якось вижити. Або накивати п’ятами. Ще не вирішили.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Чудово. Просто блискуче.