Розділ 1.3

Двері ще довго ніби стояли відчиненими. Хоча насправді вони були зачинені. Щільно. Остаточно.

Максим не рухався. Стояв посеред кухні, дивлячись у те місце, де вона щойно була, ніби якщо дивитися достатньо довго — все повернеться назад. Ніби це була якась помилка, короткий збій у реальності, який зараз сам себе виправить.

Не виправив. Тиша розтягувалась.

Вона вже не була просто тишею. Вона стала чимось густим, важким, липким, що обліплювало зсередини. У цій тиші навіть звук його дихання здавався зайвим.

Він повільно сів назад на стілець. Руки самі впали на коліна. Порожньо. Дивно порожньо.

— Та нормально все… — сказав він тихо.

Ніби перевіряв, чи ще працює. Не працювало.

Слова повисли в повітрі і одразу розсипались, не залишивши після себе нічого. Навіть ілюзії.

Максим провів рукою по обличчю, потім різко підвівся і підійшов до дверей. Смикнув ручку. Зачинено. Логічно. Він завмер на секунду. Можна було вийти за нею. Можна було сказати щось інше. Можна було… щось. Він не вийшов. Замість цього повернувся на кухню. Повільно. Ніби вже вирішив.

На столі стояла її чашка. Вона ще була трохи тепла. Максим доторкнувся до неї кінчиками пальців і різко відсмикнув руку, ніби обпікся.

Щось усередині сіпнулося. Неприємно. Занадто реально. Він озирнувся. Квартира виглядала так само, як завжди. І водночас зовсім інакше. Наче з неї витягнули щось важливе, але він не міг точно сказати, що саме.

— Та… дурня якась, — пробурмотів він.

Голос прозвучав чужо.

Він підійшов до раковини, відкрив кран. Вода зашуміла, розбиваючи тишу. Максим дивився, як вона стікає вниз, ніби це могло допомогти впорядкувати думки. Не допомогло. Він різко закрив кран. Тиша повернулася. Ще гірша, ніж була.

Максим обвів поглядом кухню, потім різко розвернувся і пішов у кімнату. Кроки стали швидшими, різкішими, ніби він намагався втекти від чогось, що йшло за ним по п’ятах.

Він відкрив шафу. Рука сама потягнулася до полиці. Пляшка. Ще одна. Не вчорашня. Запас. На всякий випадок. Він відкрутив кришку і навіть не став шукати склянку. Зробив ковток. Потім ще один. Гірко. Звично. Трохи легше. Максим видихнув і опустився на край ліжка. Погляд знову впав на стелю. Тріщини нікуди не зникли. Як і все інше.

— Вона повернеться, — сказав він уголос.

Цього разу впевненіше. Ніби намагався переконати не когось — себе.

— Куди вона піде…

Логіка була проста. Зручна. Знайома. Він зробив ще ковток. Телефон лежав на тумбочці. Максим взяв його, подивився на екран. Жодних повідомлень. Він відкрив список контактів. Її ім’я. Палець завис над кнопкою виклику. На секунду. Потім він відкинув телефон убік.

— Та хай трохи охолоне, — буркнув він.

Ще один ковток. Ще. Час почав розтікатися. Він не пам’ятав, скільки сидів так. Може, хвилини. Може, години. Світ за вікном став світлішим, потім знову потемнів. Дощ не припинявся. Максим встав раптово. Різко. Ніби щось клацнуло всередині.

— Пішло воно все, — сказав він.

І почав збиратися. Швидко. Без думок. Куртка. Ключі. Телефон. Пляшку він узяв із собою. На всякий випадок. Під’їзд зустрів його холодом і запахом сирості. Максим спустився сходами, майже не торкаючись поручнів, і вийшов на вулицю. Дощ бив у обличчя. Холодний. Різкий. Але це навіть було добре. Він вдихнув глибше. І пішов. Куди — він не знав. Просто йшов.

Вулиці виглядали так само, як завжди, але сьогодні в них було щось інше. Люди проходили повз, не дивлячись на нього, машини проїжджали, розбризкуючи воду, світло ліхтарів розмивалося в калюжах.

Все було як завжди. І водночас — ні. Максим зайшов у перший бар, який трапився на шляху. Двері скрипнули, тепле повітря вдарило в обличчя, змішане із запахом алкоголю, тютюну і чогось ще, знайомого. Тут було шумно. Живо. Наче інший світ.

— О, дивись хто прийшов, — хтось гукнув із кутка.

Максим не одразу впізнав голос. Але кивнув. Сів за стійку.

— Як завжди? — запитав бармен.

Максим посміхнувся. Криво.

— Ага.

Склянка з’явилася перед ним швидко. Він не тягнув. Випив. Одразу. Ще одна. І ще. Голоси навколо ставали гучнішими. Хтось щось розповідав, хтось сміявся, хтось сперечався. Максим почав відповідати, жартувати, навіть сміятися. Наче нічого не сталося. Наче все нормально.

— Та вона повернеться, — сказав він комусь.

— Всі повертаються.

Йому кивнули. Підтримали. Налили ще. Час знову зник. Коли він вийшов, було вже темно. Справжня ніч. Дощ не припинився. Навпаки. Став сильнішим. Максим йшов вулицею, похитуючись, але впевнено. Усередині було тепло. Занадто тепло. І порожньо. Ще порожніше, ніж зранку. Телефон завібрував у кишені. Він витягнув його. Невідомий номер. Максим подивився кілька секунд. І скинув.

— Не зараз, — пробурмотів він.

І засміявся. Без причини. Попереду миготіли вогні. Десь гучно заграла музика. Хтось кричав. Машини сигналили. Світ жив. А він… Він просто йшов. Не помічаючи, куди саме. Не думаючи, що буде далі. І вперше за весь день в нього промайнула думка. Коротка. Майже непомітна. А що, якщо вона не повернеться? Він зупинився. На секунду. Потім похитав головою.