Реінкарнація

Розділ 1.2

Ранок прийшов не одразу. Він не прокинувся — він виплив із важкої, липкої темряви, яка не відпускала навіть тоді, коли очі вже були відкриті. Голова гуділа, ніби всередині хтось тихо, але наполегливо стукав молотком, не поспішаючи, але й не зупиняючись.

Максим лежав на спині, дивлячись у стелю, яка давно втратила свій колір. Колись вона була білою. Можливо. Тепер це був брудний відтінок часу, з тріщинами, що розповзалися в різні боки, ніби карта місця, куди ніхто не хотів потрапити.

У роті було сухо. Неприємно сухо. Так, ніби він ковтав пил замість повітря.

Він повільно повернув голову вбік. Кімната виглядала так, ніби вчорашній вечір усе ще не закінчився. На підлозі валялися порожні пляшки, одна перекинута табуретка, куртка, яку він так і не доніс до вішалки.

Спогади приходили уривками. Шматками. Гучний сміх. Якийсь голос. Своє власне: “Та нормально все”. І тиша після.

Він заплющив очі на секунду, але від цього стало тільки гірше. Картини почали складатися, повільно, але впевнено, ніби хтось спеціально показував йому те, що він зазвичай намагався не помічати.

Вона щось казала. Тихо. Як завжди. Він не слухав.

А потім… він навіть не пам’ятав, що відповів.

Але пам’ятав її погляд. І цього було достатньо.

Максим різко сів, одразу пошкодувавши про це. Голова відгукнулася болем, і світ на мить поплив перед очима. Він сперся ліктями на коліна, провів руками по обличчю, ніби намагаючись стерти не лише втому, а й усе інше.

Не вийшло. З кухні долинав звук. Тихий, рівномірний. Можливо, вода. Або чайник. Або просто хтось ходив, намагаючись не шуміти.

Він знав, хто це. І знав, що треба встати. Але ще кілька секунд сидів, ніби збирав сили на щось складніше, ніж просто піднятися з ліжка.

Підлога була холодною. Неприємно реальною.

Кожен крок віддавався в тілі, нагадуючи, що він тут, у цьому місці, у цьому житті, яке не можна просто перемкнути чи поставити на паузу.

Кухня зустріла його тим самим світлом, що й учора. Теплим, але чужим. Вона стояла біля плити, спиною до нього. Рухи були повільні, точні, ніби вона робила це не вперше. Насправді — не вперше.

— Ти прокинувся, — сказала вона, не обертаючись.

Це не було питанням.

Максим зупинився біля столу. Стілець скрипнув, коли він сів, і цей звук здався занадто гучним у цій тиші.

— Води… — пробурмотів він.

Вона кивнула, хоча він цього не бачив. Налила у склянку, поставила перед ним. Її пальці на мить затрималися на склі, ніби вона хотіла щось сказати. Але не сказала.

Він випив залпом. Вода була холодною. І це було добре. На кілька секунд навіть здалося, що стає легше.

— Ти пам’ятаєш, що було вчора? — її голос був тихим, але в ньому було щось інше. Не втома. Не зовсім.

Щось гостріше. Максим мовчав. Не тому, що не хотів відповідати. А тому, що не знав, що саме відповідати.

— Ну? — вона обернулася.

І от тоді він побачив. Не сльози. Гірше. Рішення. Він ковтнув, відвів погляд, ніби це могло щось змінити.

— Та нічого такого, — сказав він. — Як завжди.

І в цю мить навіть він сам почув, наскільки це звучить порожньо.

Вона усміхнулася. Коротко. Без радості.

— Так, — тихо сказала вона. — Саме це і проблема.

Тиша впала між ними, як щось важке і незручне. Максим провів рукою по столу, ніби шукаючи, за що зачепитися, але знаходив лише гладку поверхню і власну безпорадність.

— Я більше не можу так, — сказала вона.

Просто. Без підвищеного голосу. Без драматичних пауз. І саме тому це прозвучало остаточно.

Він підняв голову.

— В сенсі?

— В прямому, Максиме, — вона вперше назвала його по імені так, ніби це щось важило. — Я втомилась чекати, що ти колись станеш… іншим.

Він хотів щось відповісти. Справді хотів. Але слова не приходили. Жодного.

— Я не прошу багато, — продовжила вона. — Я просила хоча б щось.

Її голос не тремтів. І це було найстрашніше.

— Але ти навіть цього не зміг.

Він стиснув щелепу.

— Та що ти починаєш зранку…

Слова вийшли різкіше, ніж він планував.