Розділ 1. Порожнеча, яку він не помічав

Він не вважав себе поганою людиною. Якщо чесно — він взагалі рідко про себе думав.

Життя якось саме текло: робота, яку він ненавидів, люди, яких він не слухав, і вечори, які він не пам’ятав.

— Та нормально все, — казав він щоразу, коли щось летіло шкереберть.

І чомусь після цих слів ставало тільки гірше.

У нього була сім’я. Маленька, тиха, терпляча. Занадто терпляча.

Вони звикли: до запаху алкоголю, до обіцянок, які нічого не важили, до дверей, що грюкали пізно вночі.

А він звик до іншого — до думки, що все це якось саме налагодиться.

Колись. Не сьогодні. І точно не завтра.

Це було місто, яке ніколи не здавалося остаточно живим, але й померти не могло. Воно лежало десь на сході Європи, між рікою, що тягнулася повільною сірою стрічкою, і старими багатоповерхівками, які ще пам’ятали інші часи, інші обіцянки, інші надії. Календар показував кінець осені, листопад, коли день уже коротший за втому, а ніч довша за будь-які розмови.

Було близько сьомої вечора, хоча темрява опустилася ще кілька годин тому, ніби поспішала стерти будь-які ознаки тепла. Холод пробирався під одяг, ліз під шкіру, нагадував, що зима вже поруч, і вона не буде лагідною. Дрібний дощ падав майже непомітно, але вперто, наче хтось згори вирішив, що світ має трохи змокнути, щоб стати ще менш затишним.

Ліхтарі світили тьмяно, жовтим світлом, яке більше підкреслювало темряву, ніж розганяло її. Асфальт блищав, відбиваючи це світло у калюжах, які розповзалися вздовж тротуарів, ніби маленькі озера для тих, хто не поспішає дивитися під ноги. Люди йшли швидко, опустивши голови, закутавшись у шарфи, у свої думки, у свої проблеми, які здавалися важливішими за все інше.

Він ішов повільніше за всіх.

Не тому, що нікуди було поспішати, а тому, що поспішати не було сенсу. Його робочий день закінчився ще годину тому, але він не одразу пішов додому. Спочатку зайшов у маленький магазин на розі, де продавчиня навіть не питала, що йому потрібно. Вона просто брала з полиці ту саму пляшку, той самий дешевий алкоголь, і мовчки ставила на прилавок.

Вони не розмовляли. Вже давно. У цьому була своя зручність.

Його звали Максим. Хоча сам він рідко про це думав. Ім’я було чимось, що використовували інші: дружина, коли ще вірила, що його можна докликатися; начальник, коли хотів нагадати, що він знову запізнився; сусіди, коли скаржилися на шум. Для нього самого це було просто слово, яке нічого не змінювало.

Максим працював на складі, якщо це можна було назвати роботою, яка має хоч якесь значення. Він переносив коробки з місця на місце, ставив підписи там, де йому казали, і слухав, як інші скаржаться на життя. Іноді він навіть підтакував, хоча насправді не слухав. Йому було байдуже.

Не тому, що він був жорстоким.

Просто йому не вистачало сили цікавитися.

Дорога додому була знайомою до болю. Кожна тріщина в асфальті, кожен під’їзд, кожна вивіска — усе це було частиною якогось замкненого кола, з якого він навіть не намагався вирватися. Під ногами хлюпала вода, вітер задував у комір куртки, а він йшов і думав… ні, навіть не думав. Швидше, дозволяв думкам проходити повз нього, не затримуючись.

В одному з вікон навпроти хтось сміявся. Світло було теплим, жовтим, живим. Там, мабуть, вечеряли, говорили, ділилися чимось важливим. Максим глянув у той бік лише на секунду, а потім відвів погляд.

Йому стало незручно. Не тому, що він чогось хотів. А тому, що він нічого не хотів.

Його будинок стояв трохи осторонь, старий, із облущеними стінами і під’їздом, який пахнув сирістю, пилом і чимось ще, що неможливо було назвати. Лампочка над входом блимала, ніби вагаючись, чи варто взагалі світити.

Він піднявся сходами повільно, тримаючись за холодні металеві поручні. Кожен крок лунав глухо, відбиваючись у порожньому під’їзді. Десь зверху хтось тихо розмовляв, десь грюкнули двері, але ці звуки були далекими, неважливими.

Його квартира була на третьому поверсі.

Він зупинився перед дверима на кілька секунд, ніби збирався з думками, хоча думок як таких не було. Просто стояв і слухав тишу. Вона була важкою, натягнутою, як струна, яка от-от лусне.

Потім він вставив ключ і повернув його.

Двері відчинилися тихо.

Всередині було тепло, але не затишно. Світло в коридорі було приглушеним, кухня освітлювалася лише однією лампою, яка кидала довгі тіні на стіни. На столі стояли тарілки, накриті кришками, які вже давно втратили тепло.

Його дружина сиділа біля вікна. Вона не обернулася одразу, лише трохи напружила плечі, ніби впізнала його по звуку кроків.

— Ти знову пізно, — сказала вона тихо.

Без злості. Без емоцій. Це було навіть гірше.

Максим нічого не відповів. Він зняв куртку, повісив її на гачок, який вже ледве тримався, і пройшов на кухню. Запах їжі змішався із запахом алкоголю, який він приніс із собою.

Вона обернулася. В її очах не було сліз. Вже давно. Там було щось інше. Втома.

— Я гріла вже двічі, — сказала вона.